Біль, якого не забути: історія Сергія Тарусіна

Російські окупантські війська увійшли в село Гусарівка Харківської області в ніч з 3 на 4 березня. І в ту саму мить все те, чим жили мешканці Гусарівки до того, втратило своє значення. Тоді, на початку весни 2022 року, їхні життя перетворилися у важку, болючу, кровопролитну боротьбу за виживання.

Окупанти в Гусарівці

— Село наше стоїть на розвилці, — розповідає житель Гусарівки Сергій Тарусін. — Від нього в усі боки розходяться чотири дороги. Можливо, саме таким розташуванням воно і викликало в окупантів особливий інтерес. Приїхали сюди всі їхні нації. Буряти, чеченці, дагестанці. Були й ДНРівці, і ЛНРівці. Всі дуже озлоблені, поводилися агресивно щодо нас.
Проте в ті перші дні ані Сергій, ані інші його односельчани ще не знали, що саме на них чекає попереду. Вони навіть не здогадувалися про те, що велика частина мешканців села або загине від снайперських куль та мінометних обстрілів, або тихо помре від підвальної сирості, ховаючись в погребах власних домівок.

Загибель першого мешканця

Першим мирним мешканцем Гусарівки, хто загинув від рук російський солдат, став Сергій Караченцев. 8 березня він прийняв рішення поїхати за дружиною, яка працювала в селі Волобуївка і жила там у матері. “У нього проблеми були з тазобедреними суглобами, ходив на милицях, — згадує товариша Сергій Тарусін. — Поїхав він за жіночкою своєю. А біля дороги в кюветі сховалися російські військові. Вони спочатку його машину пропустили, а потім навздогін розстріляли”.

Почали зникати люди

Це перше вбивство відкрило серію довгих і жорстоких знущань російських окупантів над жителями Гусарівки. Значна частина односельчан Сергія Тарусіна просто зникали один за одним. Згодом зниклих почнуть знаходити в підвалах покинутих будинків. Закатованими, розстріляними, порізаними на шматки, спаленими… “Писарьов Микола Михайлович зі своїм зятем, — згадує Сергій іншого свого товариша. — Спочатку вони зникли, а потім їх знайшли в підвалі. Те, що від них залишилося… У нас по погребах багато було знайдено людей. Ховали ми їх у дворах та в городах, бо через постійні обстріли доїхати до кладовищ було неможливо”.

А є серед зниклих і ті, чия доля і досі залишається невідомою. 13 березня п’ятеро чоловіків пішли на ферму, аби випустити голодних корів. Бідні тварини вже давно були голодні, їхнє жалібне ремиґання чулося на все село. На російському пості чоловіків зупинили й звинуватили в коригуванні вогню. Більше їх ніхто не бачив. Олександр Тарусін, Сергій Краснокутський, Олександр Гаврець, Єгор Жировкін та Микола Лозовий. Всіх них Сергій добре знав. Олександр Тарусін був його двоюрідним братом, а Єгор Жировкін сином куми. “Ми сподіваємося, що вони потрапили в полон і досі живі, — тихо каже Сергій. — Це дає хоча б якусь надію”.

Жорстокі бої за Гусарівку

Весь березень між українськими воїнами та російськими загарбниками точилися запеклі бої. Гусарівці діставалося сильно. Більше ніж три тижні люди ховалися по підвалам, боялись виходити назовні. Вони не мали ні хліба, ні води, ні світла, ні газу. Щоб не померти від голоду, під’їдали останні крихти, що ще залишалися. “Ми ховалися в погребах, — пояснює Сергій, — в сирості, в холоді. І досі ми оте все видихуємо. Боліємо, колимо собі антибіотики. Пройшло вже 10 місяців, а ми все ще розгрібаємо наслідки тих днів”.
Як міг, Сергій тим часом допомагав українським воїнам. Входив до складу волонтерської групи, робив скоби для укріплення солдатських бліндажів. “Хотів тільки одного — наш край звільнити. Асіївку, Шевелівку, Гусарівку, Волобуївку, Балаклію. І зараз допомагаю чим можу”.

А 21 березня окупанти почали обходити двори, забираючи у місцевих жителів телефони. Сергія тоді ледь не розстріляли на його власному подвір’ї. Дагестанець, який направив на нього зброю, був дуже злим. Кричав, що втратив чотирьох товаришів. А все через жителів Гусарівки, які видають позиції росіян українським військовим. Окупант погрожував зброєю і голосно волав. Але не вистрілив. Тоді минулося.

Осколкові поранення та контузія

А наступного дня Сергій разом із сусідом пішли за водою та попали під мінометний обстріл. Довкола лунали вибухи, а чоловіки перебували на відкритій місцині. Ніде було сховатися, нічим було себе прикритися. “Я отримав два осколкові поранення та контузію, — розповідає Сергій. — Уламки прилетіли в руку та у спину”.
З села до хірургів нікого не випускали. Гусарівка була повністю ізольована від усього світу. Дільничні лікарі змогли тільки зупинити кров, але виймати уламки боялися. Єдиним, хто мав достатній досвід для того, щоб врятувати Сергія, була місцева акушерка Світлана Михайлівна Зеленська. Брат Сергія кинувся за нею. Та чоловік Світлани побоявся її пускати — довкола все ще лунали вибухи.

Тим часом рука Сергія опухла. З’явився ризик, що за відсутності медичної допомоги він втратить її. Треба було щось робити.

Спасіння Сергія

Похитуючись, Сергій йшов через село до будинку акушерки. Через контузію він не чув нічого, що відбувається довкола. Тільки бачив, як перелякані люди ховаються по своїх хатках. Обстріли продовжувалися.

Світлана Михайлівна зустріла його у дверей, допомогла зайти в будинок, роздивилася рани. В неї не було знеболювального. Уламки доведеться вирізати ножицями наживу. “Ти можеш кричати, не стримуйся. Але… Ти точно витримаєш?” Сергій кивнув. Куди йому було діватися?
Наступного дня дільничні медики по всьому селу шукали антибіотики для Сергія. В когось знайшли таблетку, в когось стару ампулу. “Я вдячний всім, — каже Сергій Тарусін. — Я відійшов. Хоча контузія і досі спокою не дає. А от сусід помер ще того дня, не дожив до ранку. Поховали його прямо на городі. Його звали Дворецький Сан Санич. Уламок потрапив йому в голову…”

Уламки міни, які Світлана Михайлівна вийняла з тіла Сергія, зараз висять на ланцюжку на його шиї. Чоловік вирішив, що носитиме їх до кінця війни.

Жорстоке вбивство

24-го березня українські війська вже інтенсивно наступали, відбиваючи Гусарівку. В той день орки були особливо злі. І злість свою вони зганяли на звичайних людях. Молодий хлопець Андрій Міщенко їхав разом зі своїми тіткою та дядьком на велосипедах через село. Вони не знали, що в гуртожитку неподалік сховався російський снайпер і тепер грався, стріляючи по людях і машинах. Андрієві росіянин поцілив чітко в серце.
Хлопець помер не одразу. Він ще дихав, коли його рідні поспіхом укладали його на задньому сидінні машин. Дихав, коли вони під обстрілами намагалися прорватися в лікарню в Балаклії. І вже біля самої лікарні його пробите серце спинилося остаточно. Тітка та дядько Андрія тихо розвернули машину та повезли тіло хлопця додому. Поховали вони його на городі. Як і всіх інших, хто помирав в ті дні.

Визволення Гусарівки

— Дуже багато людей постраждало, — зітхає Сергій. — Когось врятували. Когось ні. Дуже багато. Росіяни злющі були. Бо наші воїни їх вибивали звідси. І 26 березня окупанти нарешті повтікали.

Через кілька днів після цього в Гусарівку вперше привезли хліб та роздали його голодним мешканцям. Потім розвезли медикаменти. Після місяця, проведеного в погребах, багато хто хворів. Особливо люди похилого віку. Хтось помер від тої сирості, хтось і досі лікується.
Гусарівку звільнили, проте аж до перших чисел вересня не було їй спокою. Росіяни продовжували обстрілювати її щодня. І вдень, і вночі. Багато будинків згоріло у викликаних обстрілами пожежах. Жителі села намагалися тушити хати своїми силами. Але часто вони просто не мали для цього води.

Влучання в будинок

— 19 травня мені прилетіло на подвір’я, — продовжує свою розповідь Сергій. — Приблизно десять мін. Кожні 29 секунд прилітали. Сусідка рахувала. Всі сараї побило, кухню, двір. А вже 24 травня вони влучили в дім. Пробили дах. Ще довго зі стелі стирчали міни, поки їх співробітники ДСНС не прибрали. Ремонт і досі ніяк не зробимо. Фінансово дорого. Трохи держава допомогла. Але дах — це не дешево. Хоча нехай закінчиться війна, а там відбудуємось”.
На наступний день після того, як росіяни влучили в будинок, Сергій прийняв рішення вивести своїх старих батьків з Гусарівки. “Батьки інваліди, — пояснює він. — Мама інвалід другої групи, до погреба не добіжить. Їй теж дісталося. Попали два уламки в руку. Наша вулиця крайня, і нас постійно накривало, отримували найбільше”.

Переїзд в Дінець

Переїхали вони за 35 км, в селище Донець. Але постійно навідувались додому, приїжджали щотижня. Накрили пробитий дах плівками, бо літо було дощове. Потроху наводили порядок.
“Дуже багато в мене болю в душі, — зізнається Сергій. — І досі як сплю, то уві сні й кричу, і зриваюсь… Шкода старих людей. В чому їхня вина? Те, як вони виживали, то бачили тільки ми”.

Остаточно росіяни залишили Гусарівку в спокої тільки на початку вересня, коли їх витіснили з цих країв українські військові. Проте мешканці села все ще вчаться жити з тим, через що їм довелося пройти. Вчаться жити без рідних, яких вони втратили. Вчаться миритися з болем і відчаєм, які назавжди поселилися в їх серцях. Вчаться знову будувати плани на майбутнє та вірити у краще життя.

Коли наступе перемога

— Що я робитиму у день перемоги? — перепитує Сергій, і в голосі його відчувається сум. — В центрі селі розкладу я найдовшу скатертину. Зберемося довкола неї всі, хто залишився. По чарці вип‘ємо. І тих, хто пішов, згадаємо. І нашим воїнам низько вклонимося та поминемо тих хто загинув за нашу Україну.

Сергій замовкає. Якийсь час він мовчить. А тоді просить вибачення. Розмова змусила болісні спогади піднятися з глибин його пам’яті. Впоратися з цими спогадами непросто. Сергій ще раз перепрошує і прощається. Далі говорити йому важко. Пройшло ще надто мало часу. Біль все ще дуже сильний.