Надія, яка перемагає біль: батьки чекають на своїх дітей

Батьки чекають на будь-яку інформацію

Тетяна Малета вже майже навчилася стримувати сльози, коли говорить про чоловіка чи сина. Вона тримається, хоч це і дається їй важко. Війна понівечила її сім’ю, забрала найдорожче.
— Василь пропав другого квітня, — на телефоні вона показує фотографію сина. На цьому фото — молодий, красивий хлопець з посмішкою в очах. — Ми його шукали. Ходили в комендатуру. Ходили всюди. Куди тільки можна. Щодня. На другий день ми навіть вийшли на площу. З плакатом. Орки боялися, що ми зберемо навколо себе людей. Та люди не наважувалися підтримувати нас.


Вона зітхає. Підіймає очі на Віктора, батька другого зниклого хлопця — Артура Сіренка. Віктор стоїть мовчки. Його висока статура зігнулася, наче під важким тягарем. Погляд спрямований в нікуди.

Прийняли рішення стати волонтерами

Василь та Артур були товаришами. Артур керував підприємством ритуальних послуг і працював разом з Василем. Коли почалася війна, вони прийняли рішення не їхати з міста, а залишитися в Балаклії. Вони офіційно займалися волонтерською діяльністю, допомагали людям. А 2 квітня їх обох було викрадено росіянами.

В день викрадення

— О 9 ранку хлопці виїхали на машині Артура, — починає розповідь Віктор. На площі вони роздали людям гуманітарну допомогу. А потім вони поїхали далі, бо їм треба було в той день провести поховання. В той період щодня по 3-4 поховання було. На вулиці Юних Натуралістів їх зупинили рашисти. Є свідки. Одного з хлопців ударили. Я не знаю, кого. У іншого відібрали телефон.
Сам Віктор Сіренко того ранку теж вийшов з дому. Він ішов вулицею, коли приблизно о 9:40 побачив машину сина. Та швидко їхала дорогою. Батько підійшов до краю дороги, аби помахати хлопцеві, і тоді побачив, що за кермом не Артур, а російський військовий. В п’ятнистій формі та балаклаві, що ховала його обличчя. На високій швидкості машина проїхала повз нього та повернула в бік Окружної. Більше ані хлопців, ані їхнього автомобіля ніхто вже не бачив.

Пошук хлопців

— Надходили різні чутки, — згадує Віктор. — Що хлопців забили, розстріляли. Одного разу мені сказали, що їх тіла знайшли в ямі на собачому кладовищі. Я всюди ходив, але жодні з тих чуток не підтвердилися. Я всі пости обійшов в Балаклії та за її межами. В кожного орка запитав, бачили вони хлопців чи не бачили. Обійшов всі катівні…
Віктор перераховує адреса катівень, в яких російські військові знущалися з (кого/чого) українців. Таких місць близько десяти. Вони всі відомі. Звірства, які в них вчинялися, також.
На 16-й день після зникнення хлопців до Віктора прийшов давній товариш його сина. Він також займався гуманітарною допомогою — возив молоко, ліки людям. Хлопець сказав, що мав розмову з російськими військовими. Ті повідомили, що 19 квітня по обіді відпустять Артура та Василя. Але прийшов згаданий день, і нічого не відбулося. Ніхто не прийшов, не подзвонив… Від хлопців жодної звістки.

Війна забрала чоловіка

— А 12 травня вбили мого чоловіка, — каже Тетяна Малета. Вона показує ще одне фото. Одного швидкого погляду на цю фотографію достатньо, аби зрозуміти. що Василь дуже сильно схожий на батька. Та ж сама легка посмішка в очах.
Будинок, в якому жила родина, обстріляли росіяни. Анна згадує, наче в якийсь момент земля піднялася вище неба. Довкола пил та уламки. І тиша. Неприродня тиша. Жінка впала, аби її не зачепило уламками. А коли все уляглося, кинулася в садок за хатою, де до моменту вибуху був її чоловік. Та врятувати його вже не було можливості.
— Ми чекали Василя кожен день, — в її очах стоять сльози. — На вулиці. Попри обстріли. Попри комендантський час. А навіть чоловікові казала — пішли. Але він ждав. Він дуже переживав. Я хоч могла поплакати. А він мало коли плакав. Він все тримав в собі. Він його дуже ждав…
Балаклія була під окупацією протягом довгих 6 місяців. Весь цей час на очах його жителів точилися бойові дії. З вікна Віктора Сіренка видно побитий дах дитячого садочка. Росіяни обстрілювали місто регулярно. І щоразу розносили інформацію, що то українські війська бомблять Балаклію. І багато мешканців в це вірили. Дуже багато.

Визволення Балаклії

Проте, коли Віктор та Тетяна згадують 6 вересня, їхні очі починають світитися. Вперше за весь час важкої розмови. На обличчях цих людей з’являються і радість, і гордість, і втіха. Бо саме в цей день Збройні сили України почали звільнення міста від російської окупації.
— Ми бачили раніше фільми про війну, але в дійсності… — батько Артура не може підібрати слів, які б висловлювали всі його емоції. — Збройні сили України — це, звісно… — Він тільки захоплено киває головою та посміхається.
На стінах і полицях квартири Віктора Сіренка розставлені сімейні фотографії. На одному з фото — Артур разом зі своїм маленьким сином Глібом. Артур присів та лагідно обіймає дитину. В руках у хлопчика іграшка. На іншому фото Артурові 15 років. Ще на одному — вся родина. Чотири покоління. Всі разом.

Життя підтримує надія

— Ми живемо тільки надією, — каже Віктор, дивлячись на Тетяну Малюту. Надією і вірою. Ми не слухаємо тих, хто каже, що наших дітей більше немає. Зараз в Україні твориться страшне. І горя дуже багато. Але у нас є хоча б надія. Ми віримо в те, що наші діти живі.
— І ми просто просимо допомогти нам їх найти, — додає Тетяна. —Тому, що ми зі свого боку зробили все, що в змозі були зробити.
Вони з Віктором замовкають. Дивляться на фотографії. Їх обличчя сповнені печалі на надії, туги та рішучості, болю та любові.
Якщо вам відома бодай якась інформація про місце перебування Артура Сіренка та Василя Малети, то допоможіть батькам дізнатися долю їх дітей. Контакти для зв’язку: 0990302223, 0664773001, 0663937175.