Вижити, вистояти і перемогти: історія Вікторії Щербак

Вікторія Щербак пройшла крізь окупацію, арешт, втечу з окупованих територій. Її історія надзвичайна — як і історії інших балаклійців, що під час війни опинились у непростих умовах. Крізь увесь свій довгий шлях Вікторія пронесла любов до України, з кожним днем все більше стверджуючись в ній. Життя часто повне боротьби. Важливо, щоб ця боротьба мала сенс.

В оточенні любові та тепла

До війни світ Вікторії обертався довкола її дитини та роботи. Доньку Віку вона взяла з дитячого будинку. Багато часу присвячувала саме їй. З Вікою вони були подругами, найближчими людьми, найріднішими душами. 

— Я дуже рада, що вона в мене є, — зізнається Вікторія. — Вона завжди разом зі мною. І в горі, і в радості. Ми виступаємо на концертах разом. Я працюю вчителем саме в тому ліцеї, де вона навчається. 

Вікторія Щербак — вчитель іноземних мов. Проте крім педагогічної роботи вона багато займається творчістю. Вісім років тому Вікторія почала співати.

— Я стала співати після смерті рідної доньки, — розповідає вона. — Мені дуже хотілося, щоб її пісні продовжували лунати. І щось мені нашептало — співай. Спочатку я співала її пісні, а потім почала співати свої. Виступала всюду, де була така можливість. Під час війни співала для військових, волонтерів, поліцейських, співробітників швидкої, просто для людей. 

Окупація та надія

Коли в Балаклію прийшли російські окупанти, дім Вікторії опинився фактично на лінії розмежування. Довкола постійно йшли страшні бої, лунали постріли. Однак душу гріла думка про те, що всього в 5 км від них розташовувалися українські військові. Це давало надію. 

Поки був мобільний зв’язок, було легше. Вікторія постійно списувалася та зідзвонювалася зі своїми учнями, колегами, знайомими. Було спокійніше, адже була можливість комунікувати з оточуючим світом. 

Але невдовзі мобільний зв’язок зник. Так само, як електрика та вода. Отримувати інформацію більше не було, звідки. З’явилося відчуття пастки, з якої не вибратися.

— Ситуацію погіршували колаборанти, яких довкола було чимало, — згадує Вікторія Щербак. — Вони постійно повторювали, що ми нікому не потрібні і ніхто за нами не прийде. Мені вони казали, що при Росії буде краще. Я викладатиму російську мову, Віка поїде вчитися до Москви.

Зберігати надію було все важче. І життя легшим не ставало. Доводилося збирати дощову воду та бігати митися до річки. І треба було встигнути зранку, бо о другій вже починалася комендантська година, і виходити з дому було заборонено. 

— Літо, спека, — каже Вікторія. — Ти сидиш, немитий, без води і світла, а довкола лунають постріли.

Арешт та втеча з Балаклії

Вікторія Щербак ніколи не приховувала своєї проукраїнської позиції. Мабуть, саме через те 24 червня її разом з чоловіком і донькою заарештували. Скільки окупанти планували її утримувати, невідомо. Адже на одному з допитів Вікторії стало погано. Вона зомліла, і російським військовим ніяк не вдавалася привести її до тями. Вони викликали швидку.

— В мене вже був раніше інфаркт, — каже Вікторія. — Тому фельдшери казали, що в мене передінфарктний стан, та забрали мене. Деякий час вони переховували мене в підвалі поліклініки, годували, лікували. Потім мені стало легше. Однак в мене не було ані грошей, ані документів. Окупанти забрали навіть ключі від квартири.

Повернувшись з дочкою додому, Вікторія була змушена віджимати пластикове вікно, щоб забратись всередину. Її більше не шукали, проте на душі було не спокійно. Турбувала доля чоловіка, про якого вона нічого не знала. Протягом двох тижнів Вікторія з дочкою чекали на нього. Намагалися дізнатися, що з ним. Ходили до окупантів, пробували вмовляти, щоб його відпустили. День, коли він повернувся, був повен радості та заспокоєння. Однак лишатися далі в окупованій Балаклії було небезпечно.

18 липня Вікторія разом з дочкою Вікою виїхали з оточеного міста завдяки допомозі волонтерів. Ця участь не була безкоштовною, в ті дні мало хто погоджувався вивозити людей з міста просто так. Виїхати всією родиною можливості не було — чоловіків не випускали з міста зовсім. Їхали через віддалений блок-пост, де військові не перевіряли, чи занесено людину до чорного списку, чи ні. Покинути окуповану Балаклію вдалося успішно. Мати і дочка були врятовані.

Далеко від дому

І досі згадує Вікторія, як вони разом з донею стоять на Південному вокзалі Харкова. Без грошей, без телефонів та документів — лише загранпаспорта. Проте у Вікторії все ще лишалася банківська картка. Першою покупкою дівчат було морозиво. Далі вони придбали мобільний телефон і визначилися зі своїми подальшими діями.

Їхати вирішили до Львова.

— У Львові нас дуже добре зустріли, — згадує Вікторія. — Я отримала нові документи. Поновила документи на дитину. Почала працювати онлайн. Як зараз пам’ятаю вечір 6 вересня. Я готуюся до уроків. І раптом отримую повідомлення від знайомого хлопця з Кракена. Він пише: ми в Балаклії. Мене одразу ж почало трусити. Я розплакалася.

Трохи згодом Вікторії подзвонив її чоловік. Він був на даху будинку — єдиному місті, де можна було спіймати мобільний зв’язок. Він розмовляв з Вікторією, спостерігаючи, як саме в той момент росіяни тікають по вулиці Перемоги. В деокупованому місті він поновив документи на машину та вирушив у Львів — за дружиною та донькою.

Відновлення 

Сьогодні Вікторія продовжує займатися своїми звичними та дорогими серцю справами. Вона навчає діток, займається з ними театральною діяльністю та співає. В рідне місто вона повернулася 4 листопада і одразу ж пішла в Хаб при Будинку культури, щоб записатися в волонтери. Безкоштовно займалася з підлітками від 14 до 19 років театральним мистецтвом. Ставила різноманітні п’єси. Серед них — “Казка про втрачену весну” сучасного українського письменника Олега Водова.

І кожну можливість Вікторія використовує для того, щоб наголосити на необхідності допомоги українським воїнам.

Першочергова справа – допомога захисникам

— Раз на тиждень я ходжу до поранених, — розповідає вона. — Купую шкарпетки, спідню білизну, футболки. Приношу ягоди, печу сирніки. Віка робить листівочки, плете на руку воїнам фенечки жовто-блакитні. Це все дуже важливо. Військові бачать, що у Балаклії їх поважають, про них піклуються. І я не одна така. Багато людей приходять насправді.

Витрачає Віка як свої кошти, так і фінансову допомогу тих людей, яких надихає її приклад. Вона постійно підтримує зв’язок з іншими волонтерами. Приймає замовлення на турнікети. Замовляє спанбонд для майстринь, які плетуть захисні сітки. Знайомі Вікторії з Франції, Естонії, Чехії, США та інших країн долучаються до її активної діяльності, допомагають їй у її зборах. 

— Я відчуваю вдячність, — зізнається Вікторія. — До всіх тих, кому не байдуже. До фельдшерів, які рятували кожного, не питаючи, яких поглядів та людина і кого підтримує. До жителів Львову, які прийняли нас. До тих, хто віддає останнє, щоб наблизити перемогу. І, звісно, до наших воїнів, які щодня борються за нас. За наше майбутнє і нашу Україну.

Дані-медіа