Янголи не помирають: присвячується Кононенку О.В.

Коли твоє покликання — рятувати людей, ти не дозволяєш ані страху, ані сумнівам відволікти себе. Ти піклуєшся про інших навіть тоді, коли немає того, хто міг би піклуватися про тебе. Ти виконуєш свій обов’язок і не чекаєш за це нагороди. Ти просто робиш те, що мусиш.

Покликання – рятувати людей

 

 

На питання: Чому ви не залишили свого робочого місця і не поїхали з окупованої території?

Завідувач Балаклійського відділення екстреної допомоги Коваленко Поліна Юріївна відповіла, що таке бажання виникало, але такою була позиція нашого керівництва. Продовжувати працювати та надавати допомогу цивільному населенню. І ми цю позицію розуміли та підтримували.

Ми усі розуміли, що, якби ми поїхали, то цивільне населення міста залишилось без медичної допомоги.

Війна, яка прийшла, ні, увірвалася до нашого тихого провінційного містечка, зруйнувала усе те, що було «ДО». Усі місяці окупації працівники Балаклійського відділення екстреної допомоги вітали одне одного не зі святами, а з тим, що екіпаж повернувся з виклику у повному складі.

Окупація громади

На окупованій території залишилось працювати 34 співробітники Балаклійського відділення  і ані на годину не припиняли свою роботу. Невпинно працювали вони з перших днів окупації і аж до самого звільнення. Трудилися багато, по більш щільному графіку. Проте працювали всі, без виключень. З початку березня і до перших днів вересня лікарі Балаклії встигли виїхати на більш ніж 3 тисячі викликів.

Опинившись в російській окупації, працівники Балаклійського відділення екстреної допомоги продовжували виходити на зв’язок зі своїм безпосереднім керівництвом у Харкові. Шукали цей зв’язок всюди, де була можливість. Спочатку таким місцем був дах поліклініки, в якій вони знаходилися.

“Всі виклики швидкої допомоги в Балаклії йдуть через центральну диспетчерську міста Харкова, — пояснює Поліна Юріївна. — Тобто в будь-якій точці області люди, набираючи екстрений номер швидкої, потрапляють саме туди. Потім виклики перерозподіляються залежно від того, з якого саме міста чи селища вони поступають”.

Проте,  відірвані від іншої частини України, лікарі Балаклії не мали змоги оперативно дізнаватися, чи потрібна комусь в їхньому місті допомога. Єдиним виходом було раз на годину підійматися на дах поліклініки, де з’являвся мобільний зв’язок, та набирати телефон центральної диспетчерської.

Необхідний зв’язок

Цілодобово по черзі лікарі та інший персонал забирались на дах та набирали номер. Так тривало до серпня. А потім почалися погрози..

“Нас взагалі часто звинувачували в тому, що ми коригуємо вогонь, — розповідає Поліна Юріївна. — А одного дня приїхали й сказали, що якщо ми продовжимо виходити на дах, то в нас почнуть стріляти без попередження. На дах ми ходити перестали… І знайшли собі іншу точку. Виїздили на площу Ростовцева і зв’язувалися вже звідти.”

Бути весь час на зв’язку з Центральною диспетчерською в Харкові для працівників поліклініки було важливо. І не лише через те, що це дозволяло їм дізнаватися про людей, яким потрібна була невідкладна допомога. Це надавало впевненості і їм самим. Вони відчували, що не лишилися зі своїми проблемами наодинці. Що все ще існує десь там зовнішній світ. І цей світ не забув їх, не відвернувся від них. Він чекає на їх скоре визволення і докладає зусиль до того, щоб це визволення наблизити.

За пів року в окупації колектив Балаклійської екстреної допомоги навчився працювати за будь-яких умов: під обстрілами та  в суцільній темряві. Практично всі автівки, на яких лікарі виїжджали на виклики, були прострелені та побиті уламками від снарядів. Проте кожна з 34 осіб, що продовжували працювати, лишалася вірною своїм принципам і навіть в найважчих обставинах не втратила надію у звільненні рідного міста.

Навчилися працювати під вибухами

“Ми допомагали цивільному населенню, як могли, — зг адує Поліна Юріївна. — Виїжджали на виклики навіть тоді, коли довкола лунали вибухи. Доставляли ліки, які були потрібні людям. Багато привезли медикаментів онкохворим, ВІЧ-інфікованим. Адже це специфічні ліки. Їх не придбаєш, де завгодно. Везли інсулін людям, хворим на цукровий діабет. Спочатку питання ліків вирішувалося також і за допомогою волонтерів, але скоро окупанти заборонили їм перетинати межу окупованих територій. І тоді ми стали єдиним джерелом, через яке люди могли отримати необхідні їм медикаменти”.

Під час окупації було чимало моментів, коли співробітники просто дивом лишалися живими. В небезпечні та страшні ситуації потрапляли неодноразово. Не раз, почувши поруч вибухи,  вистрибували з машини швидкої допомоги й падали на землю. І так лежали, чекаючи, поки мине. Хтось молився, хтось просто говорив сам до себе — хай не зачепить, тільки б все закінчилося.

Дивом не загинув

А одного разу смерть підійшла зовсім близько. Бригада екстреної допомоги приїхала на черговий зв’язок до Комсомольської гірки. І саме в той момент там почалися обстріли. Водій, як і інші працівники швидкої, поспішив вийти зі швидкої. І щойно він це зробив, як осколок пройшов через автівку саме в тому місці, де він до цього сидів. Він тоді дивом не загинув.

“Але після окупації смерть від ворожої міни наздогнала його”, — тихо проговорила Поліна Юріївна.

Втрата побратима

Друге жовтня, теплий сонячний осінній день. Неділя. Кожен працівник мріє повернутися до традиційного укладу життя. Рибалки гомонять про майбутні улови, господині діляться новими рецептами, гордість нашого колективу – Кононенко Олександр Вікторович радіє майбутнім виступам. Це ми його знаємо як рядового водія, сміючись, звемо довгожителем, бо працює уже 26 рік. А для пересічних містян наш Олександр Вікторович – зірка сцени або радіоефіру, бо він соліст народного хору «Джерело». Завжди усміхнений, веселої вдачі, позитивно налаштований. Чергову зміну прийняв помірковано спокійно, перевірив машину екстреної допомоги, підбадьорив колежанок.

Цей день він працюватиме з Віталієм Разладою, зовсім молодим фельдшером, що лише у лютому влаштувався на роботу по завершенні строкової служби у лавах ЗСУ.

Юнак досить швидко завоював повагу колег, став справжнім побратимом. От і сьогодні їм випало працювати разом. Отримавши черговий виклик, рушили в путь, з якої лише Віталій повернувся живим. Машина екстреної служби підірвалася, прямуючи на допомогу людині з опіком. Олександр Вікторович загинув на місці. Ворожа міна, яка «наздогнала» його навіть після деокупації міста, не дала шансів вижити.

“Черговий раз усвідомлюєш ціну життя тоді, коли втрачаєш близьких людей, — тихо каже Поліна Юріївна. — Олександр Вікторович загинув на місці. У нього просто не було шансів. Його ховали в закритій труні. У Віталіка була контузія, численні забої. Це диво, що він вижив. Бо автівку просто скрутило, вирвало з неї двигун…

Загибель Олександра Вікторовича стала болісною втратою для всіх працівників швидкої. Проте ніщо не могло змусити їх здатися чи опустити руки.

Кожен наближає перемогу на своєму фронті

Кожний зі співробітників Балаклійського відділення екстреної допомоги знаєтреба бути зібраним та сильним, адже попереду ще дуже багато роботи. Кожен наближає перемогу на своєму фронті та не обов’язково зі зброєю в руках. Проте тільки разом можна вистояти у цій нелегкій боротьбі. І перемогти нарешті ворога.