Життя, яке забрала війна: він був дуже порядним і добрим

Балаклія була звільнена українськими військовими 8 вересня 2022 року. Але 6 місяців російської окупації далися місту та його мешканцям дуже не просто. Кожна вулиця, кожен будинок Балаклії — це місце, де відбулася якась історія. Історія, пов’язана із чиїмось життям, чиєюсь долею. Прикрашена журбою, відчаєм та надією. У більшості випадків історії Балаклії емоційні, трагічні та болісні.
— З дня смерті дідуся пройшло вже понад пів року, — розповідає Наталя. — З плином часу вже стало трішки легше. Тепер не так болісно про все це розповідати. Хоча на серці все одно щемить.

Любий дідусь

Сама Наталя родом з Балаклії. Тут вона народилась і виросла. Кілька років тому разом з сім’єю переїхала з міста. Проте з дідусем продовжувала підтримувати тісний зв’язок. Часто телефонували один одному, за кожної можливості приїжджали до дідуся в гості.
Ті жахи окупації, яке пережило її рідне місто, на щастя, не торкнулися ані Наталі, ані її дітей. Проте не було жодного дня, щоб вона не хвилювалася за дідуся. Принаймні доти, доки він був ще живий.

— Його звали Михайло Іванович Смирнов, — каже Наталя. — Він народився 5 квітня 1939 року. Прожив гідне життя. Це, мабуть, найголовніше.
За дивною іронією долі народився Михайло Іванович в Росії, у селі Сарвута Морд-Баклинського району, Оренбургскої області. Проте все своє свідоме життя він прожив в Україні, залишаюсь українцем за паспортом, переконаннями, любов’ю до цієї землі. Народжений напередодні Другої світової війни, він дитиною пройшов крізь усі тяготи тих непростих часів. Для того, щоб 83 роки потому загинути в ході війни російсько-української.
— Працював дідусь на військовому заводі майстром відділу технічного контролю, у шостому інструментальному цеху, — розповідає Наталя. — Все життя там пропрацював. Його всі в місті знали. Бо був чуйним, ніколи не відмовляв людям у допомозі. Навіть як вийшов на пенсію, до нього багато хто звертався з проханням допомогти, і він завжди усім старався йти на зустріч. Він був дуже порядним і дуже добрим.
Михайло Іванович народився і виріс в багатодітній родині, мав брата і двох сестер. Так склалося, що за все життя не зміг знайти собі пари та одружитися. Власних дітей у нього теж не було. Проте він піклувався про дітей та онуків своїх сестер та брата. І ті дуже любили його.

— Коли я була мала, він багато няньчився зі мною, — пригадує Наталя. — Мало з ким так няньчаться дідусі, мало кому приділяють стільки уваги, скільки він приділяв мені. А коли народився мій син, то всю свою любов дідусь направив ще й на правнука. Взагалі у мого сина з дідусем був особливий зв’язок. Дуже сильний. Вони розуміли один одного з півслова. Дідусь у правнукові души не чув. Учив його всьому, що знав і вмів сам.
Все своє життя прожив Михайло Іванович у Балаклії. Він так сильно сплівся, поріднився з цим містом, що вже не уявляв себе деінде. Якщо його запитати, то він міг би довго розповідати про те, як відбудовувалося та змінювалося з плином часу місто. Як було побудовано хлібзавод. Як на своїх місцях з’являлися одне за одним міліція, адміністрація, базар.
Навіть жив він у тому самому будинку, який було побудовано ще його батьками. Жив не сам, а разом з сестрою — Марією Іванівною Лукієнко. Разом вони до останнього підтримували та розраджували один одного. Як би важко не було, з близькою людиною важкі часи долати завжди простіше.
Тим болючіше сприймається втрата.

Життя, яке забрала війна

Вбили Михайла Івановича 25 травня 2022 року, на третьому місяці окупації. Він знаходився у дворі свого дому, лагодив вікна. Коли раптом почався обстріл. Ракета прилетіла прямо у двір, вибуховою хвилею знесло кришу та поламало стіни того дому, в якому Михайло Іванович провів все своє життя. Вікна, з якими він порався, розлетілися на уламки.
Чоловік помер на місці. Дивно, як повне любові, піклування і гідних вчинків життя може завершитися в одну мить. Як одна раптова подія може перекреслити всі плани й мрії, поставити на майбутньому хрест. Михайло Іванович не дожив трохи понад трьох місяців до того дня, щоб побачити, як його улюблене місто звільняють з окупації. Як Балаклію знову відновлюють, відбудовують та повертають до життя.

Смерть Михайла Івановича стала сильною втратою для всіх. Особливо підкосила вона Марію Іванівну, яка лишилася зовсім сама на уламках того, що ще нещодавно було її домом. Оскільки Балаклія на той момент перебувала під окупацією, Наталя та її родина навіть не змогли приїхати та проститися з дідусем. Похоронами займалися інші люди.
— Я вважаю, що ми повинні говорити про наших рідних, яких забрала війна, — впевнена Наталя. — Ми не маємо права їх забути. Вони не заслужили такої долі. Ми маємо пам’ятати про кожного. Маємо говорити про кожного з них.

Історія Михайла Івановича — лише одна з багатьох. Але так само як і всі інші, вона має право на те, щоб бути озвученою. Щоб бути написаною. Бо Наталя права — ми маємо пам’ятати про кожного, кого забрала війна. Пам’ятати про всіх тих, кого вбили окупанти — напряму чи наслідками своїх дій. Лише пам’ятаючи про цих людей, ми зможемо зробити максимум, аби всі ці страхіття не повторилися.