Історія про воїна

В маленьких містах майже кожен кожного знає, можливо не напряму, а тільки через родичів, друзів та знайомих. Сьогоднішня історія про чоловіка, який живе поруч. У своєму житті майже нічим видатним не відрізнявся від інших, а іноді навіть його ім’я Сергій виринало в різних історіях.

На превеликий жаль, зараз не можемо оприлюднювати повні дані наших воїнів. Але, повірте, наша Балаклійщина виховала багатьох славних синів і доньок, які без вагань пішли захищати нашу Вітчизну, які працюють волонтерами, лікарями, рятувальниками…

Коли в наш дім прийшла війна, одним із перших, отримав повістку у військкомат і прийняв для себе рішення йти воювати за своє місто, свою країну.

Так розпочалися солдатські будні нашого героя.

У своєму житті довелося попрацювати в поліції, пройти службу в армії, тривалий час працював водієм на ГПУ “Шебелінкагазвидобування”, потім Балаклійський лісгосп і навіть вантажником на ринку.

Однак цивільне життя довелося змінити на військове: чоловік став солдатом і 6 місяці боронив державу на Донеччині, поки не отримав глибоку контузію та легке поранення.
В уяві багатьох цивільних людей війна постає як епічні поєдинки з фільмів.
Однак, крім героїчних вчинків, у війську є буденність – звичайнісінький побут, подекуди неприємний і дуже складний. Нашому земляку приходилося кашоварити, копати окопи, проводити будівельні роботи зі зміцнення позицій.

Ще більше на війні – небезпек і труднощів.

Спочатку було два місяці військового вишкілу в навчальних центрах. Там їх навчили взаємодії в бойових умовах, стрільби з різних видів озброєння та залізної витримки.
Потім Донеччина, позивний «Буран», одна з найважчих ділянок фронту, де у ворога була зосереджена велика кількість артилерії та важкої техніки. Були такі моменти, коли окопи противника були буквально за 50 метрів від нашої лінії оборони. Ворожа артилерія квадратами накривала наші позиції, але нашому землякові зі своїми бойовими побратимами вдалося звільнити дев’ять населених пунктів.

Були моменти, коли доводилося відступати, а потім знову наступати та повертати нашу землю. Але якою ціною надається нашим захисникам звільнення кожного метра нашої України. Зі 160 воїнів з якими починав воювати наш земляк, у роті залишилося тільки 8. Там і зараз йдуть найзапекліші бої. Але всі як один вірять, що Збройні Сили України обов’язково переможуть.

Зі слів Бурана : «На війні з часом люди стають більш цинічними. Смерть або поранення не стає трагедією. Ти працюєш і емоційно мало включаєшся. У нас були загиблі, ми їх довго згадували, але що робити? На фронті всі намагаються не дуже прив’язуватися, тому що вірогідність поранення або смерті дуже велика, і тоді буде дуже боляче.
Але, все одно, дуже важко, коли твої побратими гинуть на очах.

Тому що всі ці люди раніше жили в одному з тобою місці, спілкувалися, жартували й фактично їли один хліб.
Були моменти, коли по кілька днів не могли зібрати тіла загиблих воїнів через постійні обстріли позицій ворогом.

Тебе переповнює лють до ворога».

Кожен сумує за родиною, коханими чи друзями. Трапляється так, що ви можете не виходити на зв’язок тижнями. Крім того, під час війни «Буран» зрозумів, що є речі, які він так любить.

Одного разу їх підрозділ захопив в полон кілька російських військових бурятської національності. В їхньому бліндажі вони знайшли близько 100 електрочайників без дротів. «Буран» у них спитав: Навіщо вам потрібні ці чайники? Вони відповіли, що вдома хотіли в них чай заварювати. Ось із якими варварами доводиться воювати нашим захисникам.

Після відпочинку та госпіталю планує повернутися до Збройних Сил України.
Але дуже сподівається, що війна скоро закінчиться, ми проженемо ворога з нашої землі та настане довгоочікуваний мир. І перестануть гинути наші воїни та мирне населення, і ми почнемо відбудову нашої України, і будуть посміхатися діти.

Слава Україні! Героям Слава!