Тетяна Шерстюк: виховуючи справжніх українців
Війна нещадно пройшлася по долях багатьох жителів Балаклії. І найбільше зачепила вона тих з них, хто був активним та ініціативним, хто вболівав за Україну та боровся за її незалежність, хто був патріотом та ніколи цього не приховував.
Тетяна Шерстюк — керівник народного гурту народної пісні “Весела слобода”. Протягом багатьох років через пісню та повагу до традицій вона виховувала у юних балаклійців любов до рідної країни. До війни життя Тетяни було сповнене роботи, активностей, різноманітних занять. Коли ж на Харківщину прийшли окупанти, весь її світ перелякано завмер.
Втратити свободу, але зберегти любов у серці
Балаклія, яка ще зовсім нещодавно кипіла активним культурним життям, з початком повномасштабного вторгнення Росії неначе заклякла. А потім почала поступово спустошуватися. Виїжджали всі, хто міг це собі дозволити. Першими місто покинули батьки з маленькими дітьми, за ними послідували і всі інші. Життя зупинилось.
— Я не виїхала, коли почалася війна, — згадує Тетяна. — Не виїхала через те, що мала тяжкохвору маму. Її треба було доглядати. А вивести було неможливо. Я лишилася з нею. Померла мама в середині квітня 2022 року. На той момент місто було вже повністю окуповане. Всі виїзди були перекриті, полишити Балаклію можливості в мене не було.
В цей період робота всіх творчих колективів міста вже припинилася. Проте Тетяна Шерстюк тримала зв’язок майже з усіма своїми учнями. Виїхавши, вони продовжували присилати їй вісточки, постійно запитували її про проведення концертів після закінчення війни.
Одна дівчина, виїжджаючи в Польшу, взяла з собою серед найнеобхідніших речей збірку авторських обробок пісень Тетяни. Цим пісням вона навчила в Польші свою подружку-польку. Невдовзі вона прислала вчительці відео, на якому дві дівчини разом співають українських купальських пісень. Тетяна зізнається, що то було настільки зворушливо, що вона не могла стримати своїх сліз.
Творчість у часи окупації
Одного дня квартиру Тетяни зруйновало уламком від російської ракети. На щастя в той момент її не було вдома. Буквально за півгодини до того співачка вийшла з дому та пішла до квартири, де раніше жила її мама. Саме там Тетяна Андріївна заспокоювала свою зранену душу — вона сідала за фортепіано та починала грати свої улюблені українські мелодії.
В один з таких повних суму та творчості днів і народилася одна з її нових пісень — “Срібні осокори”. Тетяна написала її на вірші відомого балаклійського поета Леоніда Томи. Того дня співачка закрилася в квартирі своєї мами, одягла вишиванку і сіла за фортепіано. Свою гру вона записала на телефон та виклала у Фейсбук. На той час було ризиковано постити в соціальні мережі патріотичні відео, проте Тетяна більше не могла тримати свою біль та свою любов до України у собі.
Рятуючи своє життя
— Працювати під окупаційною владою я не погодилась, — розповідає Тетяна Шерстюк. — Одного дня всіх викладачів, які ще лишалися в місті, запросили в кабінет до самопроголошеної начальниці відділу культури. Вона сказала, що тепер будемо працювати за новою, російською програмою. Проте я попросила, щоб в жодні свої списки вони мене не вносили. В мене ж і тематика патріотична. У мене єдиний в області дитячий хор народної української пісні.
А потім почався період масових арештів. Окупанти затримували жителів Балаклії просто за проукраїнську позицію, утримували їх в підвалах, катували. Одними з таких затриманних стала учениця Тетяни з її прийомними батьками. Дівчину та її мати протримали в підвалі три дні, батька не випускали значно довше. В той момент Тетяна Шерстюк зрозуміла, що така сама чи навіть страшніша доля чекає і на неї.
— В музичній школі, де я працювала до окупації, довгий час знаходився російський шпиталь, — згадує вона. — В моєму класі там все завішене українськими прапорами. По стінам розклеєні різноманітні фотографії, висять вишиванки та афіши благодійних концертів, якими ми ще з 2014 року збирали кошти на потреби наших захисників. І на кожній з афіш — мій номер телефону.
Завдяки допомозі старшого сина, який домовився з волонтерами, Тетяна з молодшим сином на початку серпня все ж таки змогли виїхати з міста. Спочатку поїхали на Куп’янськ, потім на Печеніги. Спочатку все було добре.
— Але на останньому блокпості російський військовий не випускав з рук мій телефон, — згадує Тетяна. — Познаходив у ньому фотографії моїх вихованців в українських костюмах. Десь знайшов слова “Слава Україні” в середині переписки. Став погрожувати, що він мене зараз забере. А в мене і страху навіть вже не було. Потім він кинув мій телефон під ноги та сказав зі злістю “удаляйте”. І після цього нас вже випускають, ми починаємо йти по дамбі. В цей момент починаються обстріли. А нам вже все одно. Ховатися нема куди. Але все ж таки благополучно перейшли дамбу. Коли на тому боці замайорів українській прапор, ми плакали. Це було дуже емоційно.
Повернення додому і нове відродження
Коли волонтери привезли Тетяну з сином у Харків, то було важко повірити, що вже не треба боятися, що більше немає потреби ховати свої телефони. Так непросто було звикнути до того, що є мобільний зв’язок, є вода і світло. Потім Шерстюки переїхали тимчасово до Києва, де ненадовго об’єдналися з родиною старшого сина Тетяни. В Києві пробули до листопада. Проте Тетяна Андріївна відчувала, як сильно скучила за домом. В останній місяць осені вона вирішила, що настав час повертатися.
— Я все своє життя прожила в Балаклії, — розповідає вона. — Там жила і моя мама. Вона чудово вишивала. Мені і моїм двом синам на кожний день народження вона дарувала вишиванки. Виїжджаючи з окупації, я вивозила з мобою саме ці вишиванки. Хоч і розуміла, наскільки це небезпечно.
По поверненню в рідне місто спочатку було незвично і навіть моторошно. Людей мало. Довкола зруйновані будівлі. Але дихалося легко. Адже більше ніхто не слідкував за тобою, не цікавився твоїм телефоном, не випитував про твої зв’язки. Не наставляв на тебе автомат. Не намагався тебе налякати.
Роботи в місті напочатку не було. Деякий час Тетяна Шерстюк проводила заняття з театротерапії в точці зустрічі “Спільно” від ЮНІСЕФ. Мета цих занять полягала в тому, щоб допомогти дітям відволіктися від війни. Дати їм можливість засобами театру, музики та творчості знову відчути себе дітьми.
Поступово включилася Тетяна в активну роботу. Спочатку був виступ, приурочений до презентації книги Леоніда Томи. Потім вдалося взяти участь в концерті на День збройних сил України. Потроху життя все більше нагадувало те, яким воно було до війни. Далі послідували різдвяні концерти. Разом з учнями Тетяна співала щедрівки, бажаючи людям добра та миру. За відсутності іншого приміщення репетиції проводили вдома у Тетяни Андріївни. Там вона вже навела певний лад, вибиті вікна затулила фанерою. Разом з учнями вчили нові пісні, повторювали старі. Чаювали.
Патріотичне виховання дітей
Пройшов деякий час, і Тетяну Шерстюк офіційно відновили на роботі в Будинку культури. Викладачка створила окремий гурток для діток, яких колись навчала в музичній школі і з ким проводила театротерапію. Назвала гурток “Слобожанські дзвіночки”. Набрала діток до молодшої, середньої і старшої групи. Гурток об’єднав учнів від 2 до 16 років. Всі вони з задоволенням відвідують заняття, з радістю співають. Вже брали участь у своїх перших концертах.
— Я дуже давно займаюся патріотичним вихованням дітей саме через українську народну пісню, — з любов’ю розповідає Тетяна Андріївна. — За допомогою пісень я розповідаю їм про нашу культуру, про наше національне надбання. Мені сьогодні так приємно бачити, як наша Балаклія оживає. Як наші культурні цінності відновлюються. Ми витримали окупацію. Рашизм не зміг задавити нашу націю, мову та культуру. І ми маємо далі продовжувати наші традиції, вивчати та зберігати наші звичаї. А потім передавати їх наступним поколінням. Для мене нині головне, що діти з задоволенням співають українські пісні, що вони одягають віночки і вишиванки. Я щаслива з того, що наші діти виховуються справжніми українцями.
Дані-медіа
