Подвійне переселення через російську агресію

Життя в рідному місті

Володимиру 50 років. Він народився і виріс в Донецькій області. Здобув вищу освіту. Одружився з чудовою жінкою та ростив красуню доньку. Працював у великій компанії, яка займалася реалізацією добрив, насіння та іншої продукції для сільського господарства. Своєю наполегливою працею добився хорошої заробітної плати. Родина дозволила собі купити затишну квартиру у тихому спальному районі Донецька. Жили, працювали, вчилися, відпочивали, робили ремонт… та мріяли про майбутнє.

Перше переселення

Але, з приходом «руського миру» у 2014 році, за словами Володимира, все почало розвалюватися. Спочатку робота, потім навчання, війна… Він вирішив разом з родиною виїхати на підконтрольну територію України з Донецька до Харківської області міста Балаклії.


Даний вибір йому запропонували в його фірмі, яка теж переїхала до Києва. Після Донецька Балаклія, зі своїми залатаними дорогами та інфраструктурою, неприємно вразили. Спочатку знімна квартира, потім фірма допомогла в кредит купити невелике, але своє житло. Потихеньку робили ремонт, знайомилися з людьми й почали влюблятися в компактне та затишне місто.

Деградація міста

Зі слів Володимира: «Остаточно попрощавшись із Донецьком у 2014-му, побачивши, на що він перетворився з „новою владою“, він особливо не уявляв своє життя в іншому місті.
В Донецьку залишилися деякі знайомі, з якими до останнього підтримували спілкування. З одного з найуспішніших міст України він перетворився в місто, що деградує з кожним роком. У випускному класі де навчалася донька Володимира залишилося 10 учнів, з яких 9 поступало до навчальних закладів в Україні та тільки 1 до росії.

24 лютого 2022…

Так, довелося розпочинати все з початку всій родині, але тут було затишно і спокійно, поки не розпочалися вибухи на військовій базі у 2017 році. Але й це, можливо було пережити…
24 лютого 2022 року, день який назавжди змінив життя України та світу.
26 лютого російські літаки почали скидати бомби на військовий завод, який знаходиться майже в центрі Балаклії, та військову базу. Вибухи були дуже потужні, дома хитало у всьому місті.

Друге переселення

Це був, як день бабака у відомому фільмі, який ми вже пережили у Донецьку. У жінок розпочалася істерика, а у Володимира тільки збільшувалася злість. Після декількох днів бомбардування, було прийняте рішення виїжджати з міста.
Збиралися швидко, з собою взяли мінімум речей та кішку. Знову прощання зі своїм житлом, з містом, з комфортом та невідомість попереду.

Куди їхати вони не знали, як кажуть «куди очі дивляться». Виїхали на двох автомобілях зі своїми знайомими. Після декількох дзвінків було вирішено їхати до родичів в Черкаську область, на родину Тараса Шевченка. Як вони запевняли: будинок із “усіма зручностями”.
Як виявилося, в будинку взагалі відсутній туалет, на вулиці його теж не було. Звернулися до сільського старости. Він запевнив, що все житло в селі зайнято біженцями. Але, запропонував поїхати до сусіднього села. Так, вони поселилися в ангарі, в якому влітку жили льотчики, які обробляли сільськогосподарські поля. Було багато незручностей, але головне, що не було вибухів.

Теплий прийом

Місцеве населення дуже приємно вразило. Допомагали усім і їжею, і інвентарем, і добрим словом. Потім до них приєдналися батьки дружини, які виїхали з Донецької області. Далі 7 місяців сподівань, надії, розпачу.

Були моменти, коли подумки вони попрощалися зі своїм житлом, майном та містом Балаклія. Але життя продовжувалося, донька Володимира поступила до вищого навчального закладу в Києві.

Визволення міста

І ось наступило 8 вересня, славний день, коли Збройні Сили України звільнили Балаклію. Це було, як сон, але дуже приємний і позитивний сон. Почуття переповнювали гордістю за Україну.
Але їхати додому ще не намагалися, знали що пошкоджено й електропостачання, теплопостачання та водопровід. Але, на превелику нашу радість, комунальники все полагодили та в грудні наша родина повернулася до Балаклії. Так, уламком міни пошкоджено вікно у квартирі, але це дрібниці. Головне, що з Балаклії вигнали окупантів, які намагалися вже вдруге за вісім років «звільнити» нас від нашого життя, від наших осель, від наших родин.

Ми віримо, що незабаром до України повернуться Донецьк із Луганськом, Крим із Каховкою.

Ми віримо в Збройні Сили України.

Ми віримо, що більше ніколи нам не доведеться бігти з наших домівок, щоб врятувати наші родини та дітей.