Річниця загибелі. Пам’яті Максима Шелеханя присвячується…

Пройшов рівно рік з того дня, як чоловіка Юлі Шелехань закатували та вбили російські окупанти. Юля та її вісімнадцятирічний син Олександр і досі не можуть змиритися з цією непомірною втратою. Їм подекуди здається, що їхній чоловік і батько все ще живий, а одного дня вони знову зустрінуться з ним. І тим болючіше усвідомлення того, що цього вже ніколи не буде.

Відмовився покидати Балаклію

Максим Шелехань з дитинства відчував свою відповідальність перед оточуючими його людьми. Якщо він за щось брався, до обов’язково доводив до кінця те, що почав. Якщо він вирішував займатися якоюсь справою, то віддавався їй повністю. 

З першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну Максим знав, що не буде залишатися осторонь цієї боротьби за свободу. Він ходив у воєнкомат, бажав записатися в тероборону. Протягом наступних місяців він допомагатиме українським воїнам, а ще буде міцною опорою для інших цивільних, які залишилися в окупованій Балаклії.

— Таким він був, — розповідає Юля. — Справжній чоловік. Якщо щось вирішить, то його вже не відмовиш. Буде стояти на своєму до останнього.

21 березня 2022 року Максим Шелехань посадив дружину та сина в машину гуманітарної допомоги, яка розвозила жителям Балаклії молоко. Машина вивезла їх з міста. Чоловік залишився сам. На вмовляння Юлі поїхати разом він відповідав категоричною відмовою. “Я потрібен тут”, — відказував їй Максим.

— Я щодня тепер звинувачую себе в тому, що не наполягла, — каже Юля. — Що не вмовила його поїхати разом.

З травня окуповану Балаклію закрили остаточно. Виїхати стало практично неможливо. Проте Максим і не думав про такий варіант. Він продовжував лишатися там, де він був найбільш потрібен. Роблячи ту справу, яку не міг не робити.

Захищати будь-якою ціною

В окупації Максим продовжував надавати допомогу своїй родині — матері та бабусі. Старенькій було на той момент вже 92 роки, вона не вставала і потребувала допомоги. Підтримували один одного і з братом, який також лишився в Балаклії. Посильну допомогу надавав Максим і іншим людям, які її потребували. 

А ще він передавав інформацію про місцезнаходження росіян українським воїнам. Просто не міг інакше. Адже мусив щось робити, бодай якось боротися з окупантами.

З дружиною в ці дні спілкувався мало, адже зв’язку в місті майже не було.

— Ми не поїхали далеко, — пояснює Юля. — Навіть не виїхали за межі Ізюмського району Харківської області. Постійно передавали рідним в Балаклію ліки та харчі. Я продовжувала вмовляти Максима приїхати до нас. Але він і далі відмовлявся. Казав, що його виховали захищати, а не тікати.

Максиму Вікторовичу Шелеханю на момент смерті був 41 рік. Юрист за фахом, він все своє життя був активним, дієвим, чуйним. Його знало все місто, кожному він радий був прийти на допомогу. Завжди був у гарному настрої, веселий та позитивно налаштований. 

— Він був дуже добрий, — розповідає Юля. — Але його недоліком було те, що він і інших вважав добрими. Не допускав думки, що свої люди можуть зрадити. Хоча в останні дні я відчувала, що він почав усвідомлювати неминучість подальших подій. Проте він був тією людиною, яка іде до кінця. Незважаючи ні на що.

Найважчі дні

В останні дні перед смертю Максима зі зв’язком було зовсім погано. Додзвонитися комусь в Балаклію майже не виходило. 23 червня 2022 року Юля з самого ранку відчувала особливу важкість на душі. Неначе якесь передчуття. Вона продовжувала дзвонити. Але додзвонитися змогла лише близько 9 вечора, та й те сусідам. Через поганий зв’язок почула слова “велике горе” і “забрали”. Не могла зрозуміти, що сталося. Думала, що в будинок влучила ракета.

Лише згодом вона дізналася, що російські окупанти прийшли за Максимом. Забрали його та матір, яка знаходилася поруч з ним. Окремо знайшли в іншій частині міста брата Володимира та забрали і його також. 

Через 3 дні полону випустили матір. Можливо, їй вдалося вмовити відпустити її до старенької бабусі, яка залишилася сама. Брата звільнили 29 червня. Того ж дня родині видали і закриту труну з тілом Максима всередині. Окупанти під страхом розстрілу суворо заборонили відкривати труну. Так Максима і поховали. Не маючи жодного уявлення про те, з якими жахами йому довелося зустрітися в останні дні свого життя. 

— Я намагалася запитати Володимира про те, що робили з ним в полоні, — каже Юлія. — Але він не міг себе змусити говорити про це. Їх з Максимом тримали окремо. Тож я навіть уявити собі не можу, що саме робили з моїм чоловіком.

Юля не знає ані точної дати, ані певного часу смерті Максима. Свідоцтво про смерть оформили 28 липня. Щось підказує Юля, що російські кати вбили її чоловіка 28 червня, на День Конституції України. Але то лише здогади та думки.

Головна перемога — це перемога над собою

Пройшов майже рік, а прийняти загибель рідної людини для Юлі все ще неймовірно важко. 

— Ми з сином знайшли блокнот Максима, — розповідає вона. — Він в юності писав вірші і пісні, складав оповідання. Грав на гітарі. Був творчим, прагнув розвиватися в найрізноманітніших сферах. Завжди всім допомагав, всіх підтримував. І хтось його здав. Ми ніколи не дізнаємося хто. Але та людина продовжує жити десь по сусідству. Радіти життю. Можливо, вигулювати собаку… Чоловік завжди був мені опорою. І я тепер не можу перестати думати про те, чи склалося б все інакше, якби я лишилася поруч з ним. Рік тому я була перед вибором — вивезти сина чи лишитися з Максимом. Чи можна в такій ситуації вибрати правильно?

Максим Шелехань завжди казав — найголовнішою перемогою людини є перемога над самим собою. Він вчив цьому і сина Олександра, і сам завжди тримався цього принципу. Російські кати вбили неймовірно сміливу і добру людину. Але те, чому він навчав, лишилося. Попри сильний біль Юля знає — треба вистояти і перемогти. Бо саме цього і хотів би її чоловік.

Дані-медіа