Пам’ятаємо земляків. Історія Миколи Дукина та його будинку.
Пам’ятай про минуле заради майбутнього
В цьому році виповнюється 120 років , як було збудовано дім Дукиних по вул. 1 Травня №8. Глава сімейства – Володимир Степанович Дукин 1864 р.н., за соціальним станом був селянином, але почав займатися торгівлею і вибився в місцеві купці. На тому місці, де стоїть будинок райдержадміністрації знаходився його бакалійний магазин. Його жінка Анастасія Федорівна Сугаченко походила від запорізького козака, котрий з’явився на Балаклійщині після руйнування Січі Катериною ІІ. Володимир Степанович довго і сумлінно працював і у місцевому банку йому дали грощі в кредит на споруду двоповерхового будинку: два поверхи вгору, третій униз з величезними підвалами. Всього там близько 10 кімнат з кам’яними стінами метрової товщини з дубовими перекриттями.Від дому віє теплом, добром, гідністю. В старі часи будували для себе, для родини, для роду, на віки. То була велика і дружня сім’я, жили в праці, любові та злагоді. Вони ростили та виховували семеро дітей, мали няньку, куховарку, двох-трьох прикажчиків, сторожа,прибиральницю. Тобто навкруги однієї родини гуртувалося і годувалося чоловік з 15-ти і ніхто не стояв з протягнутою рукою під церквою,не сподівався на дотації на хліб і на квартплату. В цій сім’ї любили читати книжки, знали безліч українських та російських пісень і казок, вчили дітей творам Шевченка, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Щасливо ця сім’я жила до 1917 року. Дитинство у Миколи Дукина було щасливе. Люблячі батьки, певний достаток, привілля лісів та лугів навкруги Балаклії, річки Балаклійка та Сіверський Донець, з усіма їхніми принадами, допомога батькові в лавці чи в стайні, прищеплення понять про добро і зло. Коли грянула революція Миколі йшов 13 рік. Володимир Степанович, уже замордований соціальними катаклізмами Першої світової війни, революції, громадянської війни врешті – решт, в кінці 1919 року запряг в воза конячину, взяв з собою трьох старших дітей – Сергія, Миколу та Марію і подався з денікінцями « у відступ». Доїхав до Юзовки, де заболів тифом і там же помер в січні 1920 року. Усіх трьох дітей з висипним тифом привезли у Балаклію. Хто привіз – невідомо.
Анастасія Федорівна лишилася з п’ятьма малими дітьми. Микола був старшим. Він шукав роботи і знайшов її на артилерійському складі. Став приносити матері свої перші заробітки. Часто заробітню плату видавали натурою – пшоном та таранею. Зрештою Микола пішов учитися на педагогічні курси, а по закінченні їх став вчителювати у селі в Ізюмському районі. У 1924 році в альманасі « Плуг» було надруковано перше його оповідання « Пасинки етапу» Оповідання написане під час навчання у педтехнікумі. Тоді ж таки на нього звернув увагу С. В. Пилипенко, котрий розшукував, збирав,пестив, вирощував, підтримував обдаровану молодь із села, з глибинки та залучав її до справи національного відродження України. Через чотири роки вийшла з друку перша його книга оповідань під назвою « Матіола». За п’ять років своєї педагогічної діяльності Дукин встиг зробити чимало гарного і корисного. Там – же в Ізюмському районі він зустрів і покохав просту,гарну сільську дівчину, яка після Полтавського педагогічного технікума теж приїхала вчителювати. Її звали Катерина. Вона з дитинства зазнала голоду й холоду, злиднів та наймів. Вона не побоялася покохати, гарячого, запального хлопця, мрійника та фантазера. То була справжня любов, « обоюдопільна, як меч гострий».
Наприкінці 1927 року – переїзд до Харкова й початок праці в видавництві « Плужанин » і в журналі « Плуг» . В 1929 році у них народилася донька Наталка, кохана донечка тата і мами. Жили скромно, часом бувало скрутно з грішми. До Харкова з Балаклії перебралися його мати та сестри. Спочатку вони знімали дві кімнати на Москалівці, потім наймали кімнату у будинку письменників « Слово » і тільки згодом їм видали цілісіньку трикімнатну квартиру № 57 у тому будинку.
Крім оригінальної творчості Дукин працює дні і ночі над перекладами, бо йому потрібні були гроші на кооперативний пай. В його перекладах українські читачі мали змогу прочитати рідною мовою твори російської літератури: « Бруски» Панфьорова, « Що робити » Чернишевського, « Степана Разіна» Чапигіна, оповідання А. Гайдара та класичні поезії Пушкіна і Лермонтова. В тридцяті роки друкуються в періодичній пресі та виходять окремими виданнями його нариси та оповідання: « Весна починається в грудні» , « Останній запорожець», « Мінезота № 23», « Юхим Бурлай» , « На шпилі» та інші.
Коли Тичину зомбували пролементувати « партія веде» , а стоїчний Хвильовий пустив собі пулю в скроню, Дукин надрукував « Смерть ». Як по мені, то це кращій твір автора, хоча і написаний езопівски – підцензурним язиком.
У 1939 році Дукин був незаконно репресований. Після того, як він пройшов усі круги ада в Холодногірській тюрмі та в закритій тюрмі НКВС на вулиці Чернишевській, його заставили признати що приймав участь в антирадянській націоналістичній організації і ставив мету знищення радянської влади шляхом військового повстання. Вирок – п’ять років в ИТЛ в лагерях Архангельської області. В 1943 році, коли срок вже закінчувався, йому об’явили що буде відбувати покарання до закінчення військових дій. За свідченням табірної адміністрації, помер М. Дукин 10 жовтня 1943 року від легеневої хвороби, трохи не дожив 38 років.
Питання про реабілітацію письменника порушили в 1956 році дочка письменника Наталка, а також Спілка письменників України. Характеристику М. Дукину, надіслану прокуророві УРСР підписали О. Гончар, Ю. Смолич, П. Новиченко. У постанові президії Харківського обласного суду від 22 листопада 1957 року зазначилося: « Постановление особого совещания при НКВД СССР от 29 октября 1939 года отменить и дело прекратить из-за отсутствия состава преступления.»
Переді мною книга Наталки Дукиної « На добрий спомин…..» яку вона присвятила своєму батькові. З трепетом читаю листи Дукина с Півночі до коханої доньки і жіночки. Їх близько чотирьох десятків. Листи талановиті, мужні і ніжні. Скільки там любові до України та до рідного краю!
Взагалі поява цієї книги – це гражданський подвиг авторки! Ця писалась впродовж сорока років, і написана « кров’ю власного серця». Скільки було подорожей до Києва, листи, дзвінки, телеграми, фотографії! Скільки витрачено сил, часу, коштів – і все марно ! Тільки в журналі « Дніпро» рукопис пролежав п’ять років! Серед інших були і звернення до редакції журналу « Слобожанщина» , де головним редактором на той час була Гошовська В. А., яка говорила: « Ваш батько був геніальною людиною». Знову відказ. І так скрізь, беруть, хвалять, тримають і …. відмовляють. Нарешті знайшлися добрі люди, члени товариства « Друзі Харкова » ( США ) і за їх коштів ця книга побачила світ.
Було багато поїздок з Харкова до Балаклії в натоптаній електричці з клопотом – де переночувати, де щось з’їсти. Були звернення до місцевої комісії у справах реабілітації із проханнями: Повернути нам спадкоємцям, хоч те, що збереглося — житловий будинок по вулиці 1-го Травня. Отримали відповідь : « Не підлягають повернення ( компенсації)» будівля та інше майно, що було націоналізовано на підставі відповідних нормативних актів: « ось такі наші чиновники!». Вони попутали слово націоналізовано ( важка промисловість, шахти, банки, заводи та інше) зі словами конфісковано, а тому підлягають повернення чи то компенсації. Особиста власність – це житловий дім, коні,надвірні будівлі, бакалійна лавка і т.д.
На початку 90-х років Балаклійська райрада прийняла рішення про зміну назв вулиці 1- го Травня на вулицю Миколи Дукина та цим справа і скінчилася.
Взагалі історія обійшлася із сім’єю Дукиних дуже жорстоко. На них довго висіло клеймо сім’ї « ворога народу». Влітку 1944 року вони повернулися в Харків з евакуації. Житла не було, про повернення колишньої картини не було й мови. Довго скиталися по квартирах, спали покотом на підлозі. Потім було відвойовано одну кімнату у будинку «Слово». І тільки в 1960 році їм дали препогану 2-х кімнатну квартиру в « хрущовці». Мама Миколи Дукина померла в 1989 році, після 35 років учителювання мала пенсію 54 карбованця. Наталка Дукина закінчила кафедру радіофізики ХДУ в 1952 році і 25 років працювала викладачем у електротехнікові зв’язку. У 1984 році пішла на пенсію. Працювала черговою у ФТІНТІ та у книжковому кіоску « Академкнига ». У 38 років народила доньку і стала матір’ю – одиначкою, отримувала на неї 5 крб. допомоги на місяць до 12 років.
Приходилося працювати і вдень і вночі щоб поставити доньку на ноги та дати спеціальність. Останні роки прожила в злиднях. Онучка Дукина зараз 52 роки , має спеціальність « психолог». Тільки кому зараз вони потрібні – психологи? Безробітна, має розлучення і сина 1995 року народження. Б‘ється як риба об лід щоб утримати себе і дитину. Ось таке наше життя, ось така наша жорстока дійсність!
А що наша історико – архітектурна пам’ятка місцевого значення — дім Дукина? Який був реквізований у 1920 році і с тих пір хазяїна не має. Прикро дивитися як гине цей дім. Там була – лікарня, санепідемстанція, фотоательє, швацька майстерня й інше. Цей дім треба спасати і він іще може прослужити людям дуже довго.
Балаклійський краєзнавчий музей уже переповнений експонатами до кінця і йому дуже потрібні нові площі. Я іще не знаю на яких началах, але деякі дійсні патріоти нашого міста пропонують у відремонтованому будинку Дукиних зробити філію і розмістити там літературний музей. А на другому поверсі обладнати музей сім’ї Дукиних з показом – як жили люди 120 років назад. Молоді це буде дуже цікаво, цей музей буде всенародним ! Ми в решті- решт хоч трохи віддамо шану многостраждальній сім’ї Дукиних. Хоча і дуже запоздалу!
Член національної спілки журналістів України Є. Пономаренко
