Рятували село власними руками: історія Юрія Чередниченка

В село Залиман Балаклійського району російська армія увійшла не одразу. Спочатку окопувалася неподалік на луках. Можливо, на 2 березня завданням окупантів було не захопити село, а охороняти близький до Залиману міст. Той міст був єдиним зв’язком місцевих мешканців з навколишнім світом. Інших доріг у селі не було.

Жителям Залиману було страшно. Вони міркували над тим, чи є якийсь варіант росіян в село не пустити. Староста Залиманського старостинського округу Юрій Чередниченко разом з кількома жителями села в перший день навіть ходив з росіянами розмовляти, щоб вони не заходили до села. Тоді він та інші жителі села ще думали, що розмови здатні вплинути на окупантів.

Перші дні війни

З приходом росіян життя мешканців села кардинально змінилося. Їм заборонили виїжджати за межі населеного пункту. Єдиним способом не померти з голоду стала гуманітарна допомога, яка містила: муку, молоко, хліб та інші базові продукти. Але по неї треба було їхати через блокпост окупантів.

— Що можна сказати? Це було принизливо, — згадує Юрій, який особисто займався забезпеченням жителів Залиману “гуманітаркою”. — Це дуже принизливе відчуття, коли тебе обшукують. Інколи я підходив до них вранці та питав, чи будуть вони випускати. Вони могли відмовити, а могли назвати точний час, коли можна проїхати крізь їх блокпост.
В магазинах Залиману на той момент вже давно було порожньо. Товари першої необхідності розійшлися ще в перші дні. Тому мешканці села виживали тільки за рахунок тої гуманітарної допомоги, яку їм доставляли. Їжі було не багато. Молока могло вистачити кожному лише по півлітра. Але це було хоча б щось.

Окупація Залиману

Приблизно через два тижні російські окупанти, мабуть, отримали новий наказ, після чого вже увійшли в Залиман. В різних його кінцях вони поставили свої блокпости. Навіть посеред села було кілька таких блокпостів. Всіх місцевих мешканців вони зобов’язали носити на руці пов’язку, як певний знак відмінності.

— Без пов’язки не можна було пересуватися селом, — пояснює Юрій. — Таким чином росіяни виділяли місцевих. Пов’язка повинна була бути білого кольору. Я особисто одягав на передпліччя захисну медичну маску.

Озлоблені окупанти

В кінці березня на блокпост який стояв на мосту через Сіверський Донець прибули ті російські військові, яких напередодні вибили з Київської та Чернігівської областей. Приїхали вони озлоблені. Не мали довіри ні до кого. На мирних мешканцях зганяли злість. Машину, якою Юрій привозив до села гуманітарну допомогу, доглядали з особливою прискіпливістю. Зривали скотч і розкривали коробки, перевіряли бідони з молоком, аби виявити, що всередині них нічого не заховано.

— Вони змушували нас роздягатися, шукали на нас татуювання, — розповідає Юрій Чередниченко. — Жінок медиків, які того разу з нами поїхали по ліки, хоч і не роздягали, але також їх ретельно обшукували. Кожен перетин блокпоста завжди тривав понад годину.

Відрізані від решти світу

Коли в березні українські війська вибили росіян з Гусарівки, то ті з переляку залишили також і Залиман. Проте, тікаючи, підірвали за собою міст. Село опинилось повністю відрізане від решти світу. Кілька разів вдалося переправити «гуманітарку» човном біля села Довгалівка, але потім окупанти дізналися про цей спосіб і заборонили там переправлятися, мовляв, ще раз побачимо, обстріляємо. Натомість сказали, щоб налаштували переправу біля зруйнованого мосту, який їм добре було видно, і на блокпосту біля переїзду через залізничну колію вони перевіряли, що везли в Залиман. Так і доставляли з селищної ради до мосту, а тут організовувалися місцеві жителі на човнах та авто і перевозили до будівлі сільської ради де і роздавали те, що вдавалося переправити.

Перші смерті

 

А потім у село прийшла перша смерть від руки росіян. Загиблою стала жінка, яка теплим квітневим днем поралася на своєму городі. Великих обстрілів на той час ще не було, тому люди не мали страху. В той день їх багато працювали на своїй землі. Проте в обідній час більшість розійшлися на відпочинок, а та жінка затрималася. Хотіла спершу закінчити роботу, яку почала. Коли почався обстріл касетними боєприпасами, вона не знала, куди тікати. Загинула на місці. Поховали бідну жінку поруч з її власним домом. Люди боялися їздити на кладовище, тому померлих так і ховали — у дворах, у садках.
Другим вбитим став місцевий пенсіонер. Його знайшли біля розбитого мосту стікаючого кров’ю. Ніхто не знав, що саме з ним сталося. Хоча і визначилися, що дуже схоже на осколкове поранення. Відтоді постійні постріли, які призводили до жертв серед мирного населення, стали своєрідною нормою.

Небезпечний шлях

Переправляти продукти через річку стало небезпечно, ніхто не міг гарантувати, що окупанти не почнуть стріляти.

Кілька відчайдух спробували проїхати польовою дорогою до села Чепіль, яке було під контролем ЗСУ.

Потім ми почали їздити до селища Донець, куди на той час евакуювалось керівництво громади та району і возили продукти та речі першої потреби вже звідти. Але і ця дорога теж була небезпечною, адже Чепіль та Гусарівку окупанти постійно обстрілювали. Тому від усіх жителів села хочу подякувати тим, хто ризикуючи своїм життям привозив гуманітарну допомогу людям, а саме Троньку Геннадію, Глазунову Сергію, Іщенку Олександру, Жуваку Євгенію, Моісеєнку Андрію. Взагалі більшість наших жителів старалися допомогти одне одному в той небезпечний період.

Відновлення ліній електропередачі

— На краю села Раківка є високий насип біля залізничного полотна, — розповідає Юрій. — Росіяни, як напивалися, з того насипу стріляли в бік Залиману у все, що бачили. І з кожним днем це траплялося все частіше і частіше. Згодом почали нас обстрілювати вже і з артилерії. Часто стріляли з автоматичних та станкових гранатометів.

Під час таких обстрілів уламками постійно розбивало лінії електропередачі Залимана та двох інших сіл старостинського округу – Норцівки та Мирної Долини. Села повсякчас опинялися без електропостачання. І тоді мешканці, які хоч трішки зналися на електриці, збиралися і приступали до роботи, аби відновити забезпечення села електричною енергією. Власноруч скручували проводи, перепідключали, робили резервні лінії.
— Одного разу під час ремонту почався черговий обстріл, — згадує Юрій.

— Літало просто над головами. Хлопці, які сиділи на стовпах, жаху натерпілися. Ми на землі могли хоч впасти. А там наверху — куди подінешся?

Постійні обстріли

Якщо спочатку росіяни більше обстрілювали край села, то дуже скоро вони почали цілити в центр. Кожного дня Залиман зазнавав все страшніших пошкоджень. Постійно пострілами перебивало і лінії електропередачі. Настав день, коли вже не було, чим їх ремонтувати. І тоді село остаточно залишилося без світла. Особливо сильним був обстріл на 9 травня. Мабуть, таким чином окупанти вирішили влаштувати собі своєрідне свято.
— Частина мешканців села виїхала ще тоді, коли був міст, — згадує Юрій. — Як почалися регулярні обстріли, чимало людей просто через поля вибиралися до Первомайського. Наприкінці травня прилетіло в один будинок неподалік від мого. В моєму домі осколком вибило вікно. І тоді я вивіз свою родину на Житомирщину.

Евакуація людей

Впевнившись, що сім’я знаходиться у більш безпечному місці, Юрій повернувся у Залиман. Його прагненням було організувати евакуацію решти населення. Оскільки автобусом чи іншим великим транспортом їхати було небезпечно, вивозити жителів допомагали приватними легковими автомобілями місцеві жителі та волонтери. “Я вмовляв людей, щоб вони погодилися виїхати. Багато хто спершу відмовлявся. Особливо люди похилого віку не хотіли залишати свої домівки. Але коли біля їхніх будинків прилітало, то більшість на наступний день приходили й казали, що тепер готові”.

Наприкінці травня росіяни влучили в сільську раду. Частину будівлі було зруйновано. На щастя, в той момент всередині ніхто не знаходився. Після цього Юрій почав перевозити з напівзруйнованого будинку сільської ради ті документи, які вціліли та були важливими. Частину з них він склав у підвалі свого власного дому, частину — в підвалі будинку культури. Дещо передав на зберігання співробітникові.

— Кілька разів я потрапляв під обстріл. Одного разу в сільській раді закінчував розбирати завалені цеглою документи, почув вихідний постріл. Зазвичай через 8 секунд після цього лунає вибух. Я ще встиг подумати тоді — ну, оце і все. Але снаряд той не розірвався. Впав без вибуху, я швидко вискочив через пролом в стіні й поїхав щодуху якомога далі. Наступного дня, коли я приїхав до сільради – побачив, що від неї та кількох сусідніх будинків залишились тільки руїни. Ще раз під касетні снаряди ледь не попав. Після кількох таких випадків вирішив — оскільки більше ніхто з села не бажає виїжджати, то я не ризикуватиму. Тому поїхав до сім’ї на Житомирщину — пригадує Юрій.

На той момент в селі ще залишилося близько ста мешканців. Частина з них згодом все ж таки виїхала до більш безпечних регіонів.

Повернення додому

Майже все літо Юрій був за межами Залимана. В першій половині липня він отримав звістку, що його будинок було зруйновано. Тоді, на його думку, спало поїхати та подивитися на рідну оселю. Можливо, ще був шанс врятувати якісь речі з-під завалів. На початку вересня чоловік виїхав на Харківщину. На той момент він ще не знав, що українські військові готують контрнаступ. В Залиман він попав вже тоді, коли росіян остаточно вибили з цих місць.

— Коли я в’їхав у село, картина була жахливою, — пояснює Юрій. — Школа зруйнована. Від клуба мало що залишилось. Будинків повно розбитих. Бур’ян в зріст людини й по вулицях, і по дворах. Село наше не впізнати було. Це були дуже болючі відчуття.
Будинок Юрія був знищений. Проте пустувала сусідня хата, старого власника якої забрав до себе син. Юрій отримав дозвіл тимчасово оселитися в тому домі. Там він поки й продовжує жити.

— Мій дім зовсім зруйнований, — каже він. — І таких будинків у нас близько сотні. Якщо не повністю зруйновані, то такі розбиті, що жити в них неможливо. А є і такі, що просто гора цегли лежить. Або і цегли немає, якщо будинок був старий дерев’яний. Майже всі будинки без вікон, дахи пробиті теж майже всі. Єдина комунальна будівля, яка в нас вціліла, це фельдшерсько-акушерський пункт у Залимані. Зараз у нас тут базується і старостат також.
Ця будівля теж була пошкоджена, але спільними зусиллями та за волонтерської допомоги вдалося полагодити дах, встановити опалювальний котел та нові вікна.

Відновлення села

Потроху до села почали повертатися люди. До тих сорока мешканців, які навідріз відмовилися виїжджати, стали додаватися і ті, які вже не могли перебувати далеко від рідних домівок. Хтось повертався у свої власні хати та брався до їхнього ремонту. А хтось, так само як і Юрій, спочатку заселявся в сусідські дома чи до родичів. А чимало жителів поки так і не повернулося. І це не дивно, адже газопостачання відновилося тільки наприкінці листопада. Довго не було водопостачання. І навіть в колодязях за цей час вода висохла.
А от електропостачання жителі Залимана відновлювали своїми власними силами. Зібралися так само як збиралися під час бойових дій. Натягнули по вулицях проводи, самі все приєднали. Завдяки їх зусиллям та злагодженій роботі в оселях знову з’явилося світло.

Залиман сьогодні

Сьогодні село Залиман потроху повертається до життя. І це не дивно. Адже більшість його мешканців у своїй активній позиції дуже схожі на свого старосту. Так само як і Юрій Чередниченко, вони не чекають, поки хтось щось для них зробить. Вони покладаються самі на себе і беруть ситуацію у власні руки. Вони роблять все можливе, щоб Залиман знову став затишним, комфортним, квітучим. Як і Юрій, вони докладають максимальних зусиль, аби змінити життя на краще.

Все буде Україна.