Відчуття, які виникли в окупації

В рамках циклу тематичних творів під назвою «Історії війни Харківщини» з нами поділилися своїми відчуттями, які виникли в окупації.

Початок окупації

Місто Балаклія було окуповано «рашистами» вже 2 березня 2022 року. До того, ми всі пам’ятаємо авіаудари по Балаклійському ремонтному заводу, по Балаклійській військовій базі та іншим об’єктам, масову евакуацію людей на початку вторгнення. Але, багато мешканців міста через різноманітні причини залишились вдома. В кого старі родичі, які потребують догляду, хто хворів, в кого господарство та бізнес, а в кого банально не було грошей. Але, як показали подальші події, були й такі, які чекали «руського миру».

«Рашисти» вже повним ходом господарювали в нашому місті, разом з мародерами та колаборантами, обікрали усі місцеві магазини, аптеки, підприємства, ринок та почали «виносити» домоволодіння та квартири.

 

Кожен день мешканці міста чули вибухи, як в день, так і в ночі. Фактично місто оживало з сьомої ранку до дванадцятої години дня. Біля міського ринку з’явилася стихійна торгівля, де в основному продавали харчові продукти. Після цього часу місто вимирало. Кожен день ми чули про зруйновані будівлі, поранення та смерті місцевих жителів. Було відчуття приреченості.

Маленький крок до перемоги

Тому кожна маленька перемога наших військових, кожен вбитий «рашист» та спалений танк, були як ковток свободи, як маленький крок до перемоги. Головне ми вірили в ЗСУ та відчували, що правда на нашому боці. Як ми раділи, коли з’явилося відео, де збили ворожий літак, який скидав бомби на наше місто.

Перші розчарування

Але, крім гордості за наших військових, на нас чекали й великі розчарування. На самому початку окупації, коли всі продукти були скуплені у місцевих магазинах, почалися проблеми із продовольством. Волонтери, місцева влада та й родичі, людей, які тут залишилися, будь-якими шляхами намагалися передати, привезти продукти та ліки, насамперед хліб, до Балаклійської ОТГ. На початку щось виходило, потім на блокпостах «рашисти» почали ділити гуманітарну допомогу навпіл, але незабаром цей рух був перекритий повністю. І ось наші “визволителі” почали привозити свою гуманітарну допомогу. На сімейній раді було вирішено, що від «рашистів» нам нічого не треба, їхня їжа з присмаком крові українців, не для нас.

Для нас був шок, коли ми побачили людей, які мало не билися за ці продукти та дякували окупантам. Було таке відчуття начебто на тебе відро з помиями вилили, були й такі, які до війни підносили себе патріотами, а тут без вагань гребли ці продукти, на яких кров усіх загиблих воїнів, їхніх знайомих та родичів, при цьому виправдовуючи свої дії. І не було у них збентеження, що їх знімали “рашисти” чи їхня преса, а потім викладали ці кадри на своїх «фейкових» каналах та телебаченні.

Єдина людина, з якою ви повинні порівнювати себе

А як тягнули все з “Посада”, і багатьох інших магазинів, організацій і навіть приватних будинків, при цьому виправдовуючи себе: “Що їм це вже не треба, не візьму я, візьме хтось інший”. Хотілося кричати, люди прокиньтеся, адже ви ж люди, а не худоба безглузда.
Можливо кожна людина порівнює інших із собою. Але, як сказав Зигмунд Фрейд: “Єдина людина, з якою ви повинні порівнювати себе, це ви в минулому. І єдина людина, краще за яку ви повинні бути, це той хто ви є зараз.”

Далі зник зв’язок та інтернет. Ні, на площі Ростовцева та вулиці Соборній, можливо було якось зателефонувати та спіймати інтернет, але враховуючи той факт, що комендантська година вже була з 14-00 до 7-00 ранку і ми не мали права залишати будинки та квартири, розпочався “інформаційний” голод”.

Колаборанти

Коли почалися перебої з електроенергією та водою, відповідно, «рашисти» та їхні поплічники почали розпускати намислені чутки, що влада України вже визнала нас усіх колаборантами й що відновлення електрики та води вже не буде, але наші “благодії” вже тягнуть з Білгорода нову лінію електропередачі.

Гидко було дивитися на тих людей з георгіївськими стрічками, символами Z та V. На мою думку, вони не мають Вітчизни, не мають рідної землі.
Але на цьому шок не закінчився. Коли «рашистська» влада організувала тут свою «фейкову» владу, знайшлися місцеві, які почали співпрацювати з окупантами. У мене завжди виникало питання, відкіля бралися зрадники Батьківщини, котрі співпрацювали з фашистами. А тут, рідне місто і стільки зрадників. Було дуже гидко…

Гідних людей набагато більше

Але, треба зазначити, що вони в меншості, гідних людей на нашій Україні набагато більше. Вони боронять нашу країну, вони займаються волонтерською діяльністю, вони просто працюють на благо країни та своєї родини.

Коли ми жили в окупації, нам здавалося, що ніщо не підтримує нас морально. Це дуже важко. Коли ми потрапляємо на контрольовану територію, ми почуваємося людьми. У нас більше немає страху, що хтось прийде і забере нас, наших рідних та знайомих.
Це реальне життя, а окупаційне життя – це в’язниця. Ми не сміємо виходити, а якщо і виходимо, то ненадовго, тобто коли стоїмо в черзі, щоб купити хліб. Аптеки не працюють, ліки, у кращому випадку, отримуємо у волонтерів.

Але, на мою думку, це просто нічого в порівнянні з прожитим днем наших захисників на фронті. Тих жінок та чоловіків, наших співвітчизників, які попри всі труднощі та ризики захищають нашу Україну, ціною свого життя, ціною свого здоров’я. І незважаючи на те, що війна ще не закінчилася, ми всі знаємо, що перемога буде за нами.

Слава ЗСУ! Слава Україні!