Втекти від війни: історія трьох харків’янок, що виїхали за кордон

Війна змінила життя багатьох з нас. Чимало жінок прийняли рішення вивезти дітей у безпечне місце, а тому залишили Україну. Проте перебування закордоном приготувало для них нові виклики, які треба було подолати. Як же складається життя мешканок Харківщини закордоном? Чим вони живуть? Де працюють і як облаштовують свій побут? Чи планують повертатися додому?

Британія: книжки та туга за домом

Анна — мати особливої дитини. Її дочці було півтора року, коли в неї діагностували вади слуху. З ранніх років маленька Злата перебуває на постійному лікуванні. Вона вимушена відвідувати спеціальні навчальні заклади та постійно працювати з відповідними педагогами. Над її маленькими вушками біліють пластикові корпуси слухових апаратів. Через проблеми зі слухом Златі важко комунікувати з іншими дітьми. Без щоденної роботи з досвідченими педагогами вона миттєво відстає у розвитку від своїх однолітків.

Життя в метро

В перші дні повномасштабного вторгнення Анна з дочкою та чоловіком ночували в метро. Так було спокійніше. Стелили на підлогу туристичні килимки, а зверху розкладали ковдри. “Я відволікала Злату іграшками, — згадує Анна. — А вона постійно запитувала мене, чому ми не можемо піти додому. Їй хотілося засинати у своєму ліжечку. Довкола нас були сотні інших людей, які щільно трималися один до одного. Імпровізовані ліжка від платформи до платформи. Всі перелякані. І ніхто не знає, що буде далі.”
Анна так і не змогла набратися духу, щоб повернутися з дочкою до хрущовки-багатоповерхівки, в якій вони з чоловіком всього кілька років тому купили квартиру. Все в їхньому новому домі було обрано та облаштовано з любов’ю — старий програвач з платівками, світлі меблі, книжкова шафа з безліччю дитячих книжок. Їх Анна у великій кількості читала маленькій Златі ще до того, як усвідомила, що дочка не чує її голосу, а просто розглядає картинки. Вони мали полишити все те, що любили, і від цього стискалося серце.

Подорож закордон

Евакуаційний поїзд був переповнений. Всі штовхають в паніці. Сидячих місць не було, люди заповнювали собою тамбури й коридори. Чоловік підсадив Анну з дитиною досередини, і натовп у ту ж мить заніс їх у вагон. Анна навіть не мала змоги як слід попрощатися з ним. Злата постійно запитувала, чому тато не поїхав з ними.
“Ми поселилися у знайомих в Ужгороді, — розповідає Анна. — А потім я розмістила онлайн заявку на пошук спонсорів у Британії. Чекати довелось близько місяця, але потім одна пара пенсійного віку погодилася прийняти нас у себе. Я купила квитки та ми вирушили. Для мене було головне не втрачали час, а знайти для Злати те середовище, в якому вона могла б навчатися і розвиватися”.

Життя в Британії

Люди, які прийняли Анну зі Златою у себе, виявилися дуже милими. Вони виділили їм кімнату і дозволили користуватися величезною книжною шафою, що стояла в їхній вітальні. Анні було важко жити в чужих, але заради дочки вона постаралася взяти свої почуття під контроль. Прислухаючись до порад інших українців, які так само приїхали по програмі спонсорства, Анна подала документи на отримання разових виплат — £200 від місцевої адміністрації та £50 від Червоного Хреста. Це дозволило купити собі й Златі якийсь одяг, зібрати дочку до школи.

Мрія про повернення

“Я мріяла, що в перший клас Злата піде у вишиванці, — зітхає Анна. — Що це буде в школі біля нашого дому, яку я вже давно обрала. Натомість все вийшло не за планом”. Через вади слуху Злата важко сприймає ту мову, якою до неї звертаються вчителі. За весь час в Британії вона майже не вивчила англійських слів. Проте Анна продовжує водити дитину до школи, бо інакше, якщо пропусків стане забагато, вона буде оштрафована.
Поки Злата на навчанні, Анна працює віддалено для України. Ледь не щодня вона каже собі, що вже скоро вони повернуться додому. Проте повертатися їй страшно. Чоловік Анни залишився у Харкові. Він продовжує ходити на роботу, а гроші пересилає дружині й дочці. Він не бачив їх з березня минулого року. Він відчуває, як пустка в його душі щодня стає все більшою.

Іспанія: старе кохання і новий початок

Юлія розлучилася з чоловіком за два роки до повномасштабного вторгнення. Вони жили окремо, проте продовжували спілкуватися. Разом виховували сина. В перші дні 2022 року колишній чоловік Юлії потрапив в аварію та серйозно травмував голову. Якийсь час після аварії він не міг працювати, а отже і платити орендну плату. Від нього пішла дівчина, з якою він зустрічався на той момент.

Початок війни

Юля не могла залишити батька своєї дитини наодинці з його проблемами. В міру своїх сил вона допомагала йому, підтримувала морально. Це допомогло їм переосмислити їхні стосунки. Ігнат дивився на Юлію і не міг зрозуміти, що ж змусило їх розлучитися.
Коли почалася повномасштабна війна, вони вирішили виїхати з України всі разом. Травма, яку чоловік Юлії отримав в автоаварії, дозволила йому перетнути кордон. Ігнат був за кермом, Юлія сиділа поруч, на задньому сидінні розмістилися дванадцятирічний Костя з планшетом та золотистий ретривер, на ім’я Річі. Дорога була довгою, проте минула легко. Мабуть, причина була в тому, що вони вперше за кілька років знову долали складності як єдина родина.

В теплу Іспанію

Обираючи країну, в якій вони могли б оселитися, зупинили свій вибір на Іспанії. Причина була проста — свою першу спільну відпустку Юля та Ігнат провели саме в Іспанії. Поселилися спочатку в оселі, а потім переїхали на орендну квартиру. Складнощів з орендою не було, адже їм попався господар, який був іспанцем українського походження. Він не став вимагати від них довідок з роботи, а просто попросив проплатити житло на два місяці вперед. З цим у родини проблем не виникло.

Життя в новій країні

Костя пішов до місцевої школи та швидко знайшов друзів. Отримавши посвідку на постійне проживання, Юля спочатку влаштувалася на роботу помічницею кухаря в дитячий садочок, а потім баристою в маленьке кафе неподалік від дому. Працює вона лише в першій половині дня, і це дає їй можливість щодня зустрічати сина після школи.

Ігнат в Україні мав свою юридичну практику, проте продовжувати її в Іспанії він вже не міг. Щоб прогодувати родину, став працювати таксистом. Іспанія не може запропонувати українцям стільки ж виплат та пільгових програм, як інші європейські країни, тому покладатися довелося виключно на власні сили. Вечорами Юля з Ігнатом відвідують курси іспанською та планують відпустку, у яку поїдуть одразу ж, як зможуть відкласти достатньо грошей.
З кожним днем вони все більше пускають коріння та приживаються в новій для них країні. Про повернення в Україну думають все рідше. “Час іде, війна продовжується, — зітхає Юля. — А жити треба тут і зараз. Нічого не можна відкладати на потім”.

Литва: тепло, яке не гріє

Марія до кінця життя буде пам’ятати те відчуття, з яким вона залишила рідний дім. Рішення виїхати з Харківщини у західному напрямку було раптовим. Вони з чоловіком пристебнути синів до автокрісел, закрили двері квартири на замок та рушили в путь. Жінка заплаканими очима дивилася крізь вікно автівки на вуличку, по якій до того щодня водила дітей до школи. Її серце розвивалося від болю. Марії було страшно. Вона боялася того, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Дорога до Вільнюса

Чоловік наполягав, щоб вона з дітьми перетнула кордон і далі рушила в бік Вільнюса. Там у нього були друзі, які готові були прихистити його родину у себе. У переляканої Марії не було сил сперечатися. Кожен різкий звук змушував її здригатися. Вона усвідомила, що ніде в Україні не відчуватиме себе в безпеці.

На кордоні Маша міцно тримала своїх синів за руки. У неї навіть не було з собою валізи. В поспіху жінка чомусь поклала в багажних автівки спальники, ковдри та подушки, проте забула про одяг та взуття. Був пізній вечір, діти плакали та хотіли спати. Вже на самій митниці Марія востаннє озирнулася і побачила самотню постать свого чоловіка, що дивився їм услід.

Красиве місто

Вільнюс виявився надзвичайно красивим містом. Він був весь завішений українськими прапорами. Вулички Вільнюса були вузькі та дихали історією. Люди довкола з турботою ставилися до неї, щойно дізнавалися, звідки вона приїхала. Марія була вражена. Вона навіть не могла сподіватися на таку підтримку.

Щосуботи для українських дітей влаштовувалися різноманітні розваги. Маша записала синів до школи та на безкоштовні воркшопи по вечорах. Подала заявку для отримання посвідки на постійне проживання та відправила до муніципалітету анкету, згідно з якою могла розраховувати на 200 євро одноразової допомоги. В найближчі тижні мав визначитися також і розмір регулярних виплат для українців.
Литовці допомагали громадянам України з усіх сил. В одному з пунктів благодійної допомоги Марія змогла безкоштовно отримати одяг для себе і для дітей. Інша благодійна організація видавала українцям продуктові картки, якими можна було розплачуватись в одній з місцевих мереж супермаркетів.

Волонтерська діяльність

Майже всі містяни знали російську мову. Марія все життя спілкувалася саме російською, проте тепер вона була не в силах вимовити бодай слово. Вона старалася звертатися до оточення англійською, з дітьми почала розмовляти українською. На добровільних засадах жінка почала працювати волонтером, допомагаючи таким самим, як і вона сама, українцям. У вільний час старалася багато ходити по музеях, бо це дозволяло їй відволіктися. Вона дивилася на безтурботних людей довкола, і серце її стискалося.

Повернення додому

Одного дня вона не витримала і купила собі та дітям квитки на автобус Вільнюс-Львів. І щойно зробила це, як все довкола неначе встало на свої місця. Ще ніколи Марія не була настільки впевнена у своїх рішеннях, як того дня. Чоловік зустрів її на кордоні. На тому самому кордоні, де місяці тому вони востаннє бачилися один з одним.
Щойно Марія побачила його обличчя, вона зрозуміла, що більше ніколи не зможе його залишити. З Вільнюса вона поїхала, так і не дочекавшись ані посвідки на постійне проживання, ані соціальних виплат.

У кожного своя історія

Історія кожної українки за кордоном є безцінною. Ці жінки поєднують материнство і роботу, волонтерство і власний розвиток. Більшість з них не мають змоги бачитись зі своїми коханими, але все одно продовжують піклуватися про рідних. Щодня вони продовжують власну боротьбу, хіба що їх фронт знаходиться далеко від дому.