Рідне місто перетворилось на небезпечну пастку.

Окупація Балаклії стала для Ігоря Левченка западнею, вибратися з якої в нього практично не було шансів. У місті, повному російських військових, його розшукували за проукраїнську позицію. Попастися в руки росіян означало катування та смерть.

— Останні місяці перед повномасштабним вторгненням я жив з родиною у Харкові, — розповідає Ігор. — Але незадовго до початку російського наступу потрапив у аварію. Наприкінці лютого я на милицях приїхав до Балаклії на консультацію з лікарем. Коли я у вікно побачив рашиську бронетехніку, то зрозумів, що вже не виїду назад до родини.

Вибратися з міста в Ігоря не було жодних шансів.

Російські військові на блокпостах ретельно перевіряли кожного. А через свою любов до України він ще у далекому 2015 році потрапив до списків ФСБ. Саме тоді один старий знайомий, їдучи з Росії, попросив зустріти його на авто біля кордону. А повернувшись з України, злякався переслідування за те, що його могли побачити в середині машини з українською символікою. У своїй зраді він зізнався сам.

— Так я і потрапив у списки бандерівців, — каже Ігор Левченко. — Коли в Балаклію прийшла Росія, я відразу зрозумів — якщо десь мене зупинять для перевірки паспорта, то мені кінець.

Російські військові намагалися винищити всіх, чия проукраїнська позиція була їм відома. На своїх блокпостах вони перевіряли телефони, приватне листування, витягали українців з машин і роздягали прямо на вулиці, на морозі.

Патріотичне татуювання на грудях.

— А в мене ще й патріотичне татуювання на грудях, — посміхається Ігор. — Герб нашої країни. Я розумів, що мені не виїхати, не вибратися живим. Хлопці в катівнях помирали і за менше. У мене особисто друг з катівні так і не вийшов.

Звали друга Максим Шелехань. Його заарештували по наведенню. За те, що не підтримував окупаційну владу. Здали свої ж, українці. Заарештували всю родину — мати, брата. Катували жорстко, довго. До тих пір, поки не задушили. Потім сказали матері, що її син повісився.

Щоб потрапити до катівні, достатньо було просто виділятися на фоні інших. Займатися гуманітарною допомогою, розвозити людям хліб. Будь-яка діяльність, яка привертала на себе увагу, ставила людину під загрозу. Якщо на території України лишалися рідні, то це ще більше ускладнювало ситуацію.

Тому Ігор вирішив переховуватися. Він постійно змінював своє місце перебування, намагався не знаходитися довго на одному місці. Додому приходив лише помитися і трохи поспати. А ідучи, залишав на дверях спеціальні позначки, по яких потім перевіряв, чи не намагався хтось зайти у квартиру за час його відсутності.

Від небайдужих людей знав, що його шукають.

Що запитують про нього і на роботі, і біля дому. Одного разу небезпека дісталася майже до його квартири. Врятувала Ігоря бабуся-сусідка, яка в останній момент вийшла у під’їзд. Вона повідомила переслідувачам, що він кілька місяців тому переїхав до Харкова і вже не живе в Балаклії. Ігор чув її слова, знаходячись у той момент по інший бік зачинених дверей.

Якось спостерігав, як колаборанти у дворі показували на його вікна і запитували сусідів, чи не бачили вони “чоловіка, що живе у цій квартирі”. Іншого разу встиг заздалегідь побачити російських військових і сховатися у підвалі. На щастя, перевіреної інформації про те, що Ігор Левченко дійсно в місті, ніхто не мав. Інакше його пошуки носили б зовсім інший характер.

— Я маю в Балаклії четверо вірних друзів, з якими весь цей час підтримував зв’язок, — каже Ігор. — Всі вони займали і займають проукраїнську позицію, щодня роблять активний внесок в наближення перемоги. Вони єдині знали, що я в місті. Весь цей важкий період ми з ними допомагали один одному, і це дозволило нам вижити.

Проблеми в окупації.

Перебуваючи в окупованому місті, Ігор мав проблеми з тим, аби прогодувати себе. Не маючи грошей, уникаючи будь-яких контактів, він майже не мав доступу до їжі. Стало легше, коли влітку почалася городина, і його друзі могли передавати йому її.

Ще одна складність полягала у тому, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Це було не просто, бо татуювання одразу кидаються в очі. Видавала й кульгавість, яка ще не пройшла після ДТП. Ховався за капюшоном та окулярами. Пересувався велосипедом, щоб не видно було ходи.

— Телефонні дзвінки прослуховувалися, — розповідає чоловік, — я в цьому точно впевнений. Якось приїхали військові, кажуть — з вашого будинку хтось дзвонить в Україну. Якщо не скажете, хто це, то ми вас всіх заберемо. А там на весь дім лишилося чоловік 15 пенсіонерів. Тому щоб подзвонити рідним, я їхав на край міста. Мав кілька карток, міняв їх. Після короткої розмови швидко забирався з того місця, поки не пізно.

Російські військові по всьому місту шукали тих, хто коректував вогонь.

Але даремно. Коректуючим могла бути будь-яка людина, яка бачила російську техніку з вікна. Передавати інформацію було не просто хоча б через відсутність мобільного зв’язку. Але люди знаходили місця, де телефони ловили мережу, дзвонили друзям в Україні.

План втечі з міста.

— Я розумів, що не зможу жити так довго, — пояснює Ігор Левченко. — Мені треба було шукати варіанти, як вибратися з міста. Я одразу відкинув ті з них, які передбачали якесь залучення інших людей. Я не хотів, щоб через мене хтось постраждав. Мій основний план полягав у тому, щоб перейти вбрід річку, а потім вибратися лісом. Це вже потім я дізнався, що якби я встиг реалізувати цей план, то напевно загинув би. Мало того, що всі берега ріки заміновані. По той бік річки у росіян були розташовані спостережні пункти. І вони відстрілювали всіх, кого бачили у тепловізори.

Панічна втеча ворога.

Ігореві пощастило. Йому не довелося втілювати небезпечні плани в життя. Бо все в Балаклії почало вказувати на те, що скоро почнеться наступ ЗСУ.

— Панічна втеча, — згадує чоловік події початку вересня. — Росіяни навіть не намагалися чинити опір, вони просто тікали. Вони кидали свої позиції. Заганяли техніку під жилі будинки. Ледь не билися між собою. Хтось намагався бігти, хтось навпаки кричав  — стояти, бо перестріляю. Ми все це спостерігали, і нас це тішило.

В паніці російські військові приставали на вулицях до цивільних, вимагали віддати їм свій одяг. Один кавказець підійшов до сусіда Ігоря. Погрожуючи зброєю, наказав, щоб той роздягся. “Звідки ти сюди приїхав?” — запитав у нього чоловік. “З Осетії”, — відповів військовий. “От хай тебе в Осетії і одягають”. Військовий натиснув на курок, але зброя дала осечку. Рятуючи своє життя, він побіг далі.

Звільнення Балаклії.

Якийсь час після звільнення Балаклії в місті ще проводили зачищення від росіян, які групами ховалися по пустих будинках та у лісі. Російські військові приховувалися до тих пір, поки в них не закінчувалася їжа, після чого намагалися прорватися в бік Росії. Але вони в усіх випадках потрапляли під арешт ЗСУ.

— Багато в Балаклії та навколо неї зараз поміновано, — каже Ігор. — Нещодавно хлопчисько підірвався, який збирав хмиз, щоб розтопити пічку. Багато неприємностей залишили по собі рашисти. Ще довго нам прибирати наслідки їх окупації.

Ігор Левченко згадує, як вперше побачив українських військових, які прийшли звільняти місто. Як, кульгаючи, біг їм на зустріч, кутаючись в український прапор. Намагався говорити до них, а серце щеміло від радості.

— Коли ти в окупації, — каже він, — то відчуваєш до них таку сильну ненависть, що думки про небезпеку відходять на задній план. Хотілося б якнайшвидше прогнати їх з нашої землі.

Рішення — примкнути до лав ЗСУ.

І для Ігоря Левченка це не просто слова. Він вже прийняв рішення — примкнути до лав ЗСУ. На питання, як він планує зустріти день перемоги, Ігор відповідає — зі зброєю в руках. І ніяк інакше. Бо йому є, заради чого боротися. За свою родину, за тих людей, які не можуть за себе постояти, за країну, любов до якої витатуювана на його грудях.

Ще хочеться додати, що Ігор після звільнення міста займався волонтерською діяльністю, також з Харкова приїздив на усі похорони наших загиблих захисників та за свої гроші замовляв прапори для усіх наших героїв. Він справжній патріот України.