Завжди залишатися відданим своїй справі

Рятувальник – це не просто професія

Що означає бути рятувальником? Часто це значить ризикувати собою заради інших. А ще — бачити біль, страх і смерть, але при цьому все одно залишатися людиною. Пожежнику-рятувальнику Євгену всього 22 роки. Але за період окупації Балаклії російськими військами він встиг пережити стільки, що вистачило б на окреме життя.

Початок окупації

— Коли Росія прийшла в Балаклію, — згадує Євген, — окупанти їздили по всім вулицям і в рупор попереджали, щоб ми не намагалися їх провокувати, бо вони тут ненадовго. Напевно, все ще планували “взяти Київ за три дні”. Але в них все пішло не по плану.

В одні з перших днів окупації російські військові приїхали до начальника відділу. Вони намагалися схилити його до співпраці з ними. Наступного дня після цієї розмови він виїхав з Балаклії до Харкова, аби не мати з окупантами нічого спільного. Головним лишився начальник частини. Але і він не бажав співпрацювати з ворогом та постійно підтримував зв’язок з Харківським керівництвом. Хоч це було і нелегко.

— Щоб кудись зателефонувати, ми забиралися на гараж, — пояснює Євген. — Якщо почекати, то на телефоні з’являлася одна паличка мобільного зв’язку. Тоді можна було набирати номер.

Балаклію повністю закрили

7 травня російськими військовими виїзд з Балаклії було закрито. Люди, які все ще лишалися в місті, опинилися в пастці. Виїжджати можна було тільки в бік Росії. Та хлопці 42-ї Державної пожежно-рятувальної частини продовжували працювати, попри обставини.

— Ми гасили пожежі та розбирали завали щодня, — згадує Євген. — І кожна з пожеж була наслідком прильотів. Щоразу ми їхали з усвідомленням того, що в будь-який момент може прилетіти знову. І цього разу вже вдарить по нас.

Одного разу ракети потрапили в СТО, де ремонтували фури. Власника СТО хлопці відкопували хвилин десять. Але допомогти йому так і не змогли.  Скоріше за все, чоловіка вбило одразу. Це було видно по тому, в якому стані знаходилися його голова та кінцівки.

Загибель рятувальника

А 24 червня під час чергового обстрілу загинув один з рятувальників.

— Приїхав російський військовий, — розказує Євген. — Я пам’ятаю його позивний — Мурат. Сказав, що внаслідок влучання загорілася база, де розташувалися їхні солдати. Наказав їхати гасити. Мій начальник намагався пояснити, що хлопці обов’язково виїдуть, але після завершення обстрілу. Але у того в руках був автомат, в той час з ним неможливо було сперечатися.

Виїхали пожежники всім караулом, на трьох машинах. Проте щойно приїхали, як знову почалися вибухи — спочатку один, потім одразу другий. В одного з хлопців, влучило уламком снаряда. Ігор загинув на місці.

— У них не було ставлення до нас як до людей, — каже Євген. — Помер і помер. Їм було те зовсім неважливо.

В такому режимі хлопці з ДСНС пропрацювали майже все літо. Щойно чули звуки обстрілів — поспішали на допомогу. Поки працювали на завалах, долинали інші вибухи, і вони спішили вже туди.

Орести

Тим часом ставлення російських військових до них ставало все гіршим.

— Вони приїжджали до нас і казали, що ми — їхні вороги. Що вони “все про нас знають”.

В один з днів окупанти почали забирати хлопців з частини на допит. Першим прийшли по інспектора частини Олександра. Він багато часу провів у їхній катівні. Його катували, знущалися, били током. І все це лише за те, що він був проукраїнський.

— А через тиждень після того, як забрали Олександра, приїхали знову — згадує Євген. — Всіх тих, хто був на вулиці, вишикували в ряд, поставили обличчям до гаража, наказали не рухатись. Потім забігли в караулку, де я був на телефоні. На мене направили автомат. Сказали лежати. Я ліг. Потім всіх з будівлі вивели на вулицю і теж вишикували рядами. Назвали прізвище Миколи. Він у нас водій. Він вийшов зі строю. Його вдарили по ногах, він упав. На голову одягли пакет, перев’язали на очі скотчем. На руках застібнули наручники.

Після того, як Миколу теж забрали в катівню, хлопці зрозуміли, що їх здають. І що це робить хтось з тих, хто працював разом з ними. На жаль, в період окупації було чимало людей, які здавали сусідів, співробітників, товаришів. Робили вони це чи то через страх, чи то у пошуках вигоди.

— Приїхала Росгвардія у пошуках нашої диспетчерки Ольги. Начальник частини сказав, що не знає, де вона живе. Але один з караулу втрутився: “Я знаю, я вам покажу”. І її теж забрали.

Втеча з Балаклії

Євген зрозумів, що він буде наступним. Всі довкола знали його проукраїнську позицію. Він її ніколи і не приховував. У розмовах з оточуючими завжди говорив, що він за Україну, і ніщо цього не здатне змінити.

Єдиним шансом врятуватися було виїхати через територію Росії. 14 серпня Євген разом з двома іншими хлопцями-пожежниками полишив Балаклію. І саме вчасно, бо вже 16 серпня його шукали по всьому місту після чергового доносу. Проте на той момент він вже встиг залишити територію Росії та їхав через Литву назад в Україну. Вся дорога від початку і до кінця зайняла п’ять днів. Хлопці рухалися практично без зупинок. Лише інколи зупинилися на заправках і спали прямо в машині.

— 14 серпня ми виїхали з Балаклії, а 19 серпня вже знову були в Україні, — розповідає Євген. — Зателефонували керівництву, повідомили, що ми вже у Львівській області. Це була п’ятниця. О 8 ранку в понеділок ми вже знаходилися в Головному управлінні і спілкувалися з представниками Служби безпеки України.

Служба в Харкові

Поки Балаклія лишалися під окупацією, хлопців направили працювати в Харків, де вони продовжували рятувати людей.

— Поки я працював рятувальником в Харкові, одна з ракет прилетіла в магазин на Московському проспекті, — згадує Євген. — В тому магазині продавалася різноманітна зброя для полювання та спорту. Коли я приїхав на місце влучання, то побачив дві воронки. З-під завалів діставали тіла померлих. Ще один чоловік залишався під завалами. Він був живий, не панікував. Ми чули його голос, він говорив, що все у нього в порядку. А потім почали детонувати боєприпаси, які теж були поховані серед руїн. На жаль, чоловік, який чекав на нашу допомогу, в результаті цього також загинув.

Звільнення рідного міста

8 вересня Балаклію було звільнено з-під російської окупації. Одразу після цього обох товаришів Євгена повернули із Харкова на їх попереднє місце роботи. А трохи згодом, після звільнення Ізюма, і Євгена наказом перевели на роботу в пожежно-рятувальну частину в Ізюмі, де він працював до повномасштабного вторгнення.

— Вже через два дні після звільнення Ізюму я знову був на роботі, — каже хлопець.

Євген і сьогодні продовжує працювати, щодня допомагаючи тим людям, які цього потребують. Він повністю відданий своїй роботі й цілковито вірний Україні. І оскільки ні окупація, ні загроза катівень цього не змінили, то вже ніщо не змінить.