Важкі місяці у підвалі, які віршами лягли на папір

Вижити та не здатись.

Пройти через пекло і зберегти у своєму серці щиру любов до життя. Ці слова краще за будь-які інші характеризують Ольгу Федорову, мешканку села Вербівки. Коли на Харківщину прийшли окупанти, несучи з собою “русский мир”, вона разом зі своїми рідними сховалася в підвалі. Там родина Ольги й провела наступні місяці. Ті дні принесли їй стільки болю, туги й розпачу, що впоратися з цими почуттями було майже неможливо. І тоді Ольга почала писати вірші.


Журба на душі, бо війна почалася.
У серці тривога в старих і малих.
Як жити на світі, тепер я не знаю.
Як діточкам нашим усе пояснить.

Емоції в віршах.

Всі емоції, почуття, страхи та прагнення, що роїлися в її серці без зупину, вона викладала на папір віршованими рядками. Від того ставало легше, неначе щось важке полишало душу.

— Бувало, що і серед ночі прокинуся і швидко записую, — посміхається Ольга. — Бо слова, що приходять на ум, забуваються швидко. А так не хочеться їх забувати.
Всі вірші Ольги присвячені тому, що вона та її родина пережили за період окупації. Що відчували, чим жили, як плекали в собі надію на визволення. Це були тяжкі часи, згадувати які важко. Але згадувати їх треба. Бо є речі, які не можна забувати та не можна вибачати.

Життя в підвалі.

Коли село Вербівка опинилося під окупацією, Ольга Федорова разом з чоловіком, дітьми та онуками не мали іншого вибору, як спуститися в підвал. Забрали до себе і знайому бабусю з її двома онуками, бо тій потрібна була допомога. Так і трималися всі разом, намагаючись створити якомога зручні умови, в першу чергу, для дітей, яких з ними було аж семеро.

https://www.youtube.com/shorts/OzgXsz7UZlQ

ЗСУ, рідненькі, де ви є?
Ми давно, давно на вас чекаєм.
Як же тяжко на душі стає,
Що нічого ми про вас не знаєм.
В окупації ми стоїмо,
Живемо немов на сковорідці…

З підвалу виходити було страшно, бо довкола щодня палало пекло війни. Безупинні вибухи, зруйновані хати, перервані ракетними пострілами долі.
— Це ми живемо в центрі села, — пояснює Ольга, яка в усьому вміє бачити щось гарне. — А по краях взагалі страшно було.

Боротьба за виживання

Кожен день був боротьбою за виживання, бо в умовах окупації не було, що їсти, а назовні було надто небезпечно. Діти гралися іграшками на розкладених біля стін матрацах. Дорослі тихо прислухалися до звуків, які чулися з вулиці. Ольга не випускала з рук звичайний зошит та ручку. Той зошит слугував їй за щоденник, куди вона записувала основні події, що відбувалися довкола. Туди ж писала і вірші.

Ніяк не заспокоїться Росія
Все ті ракети пре на Україну
Яка незграбна, хижа, невгамовна,
І до останнього нас вбити хоче.
Та її мрії ті лихі, паскудні
Ніколи не здійсняться, не радій
Бо наші воїни сміливі та могутні
За Україну-неньку будуть битись.

Онучка бере приклад з бабусі

Приклад з бабусі вирішила брати й одна з її онучок. “У нас йде війна, — написала вона на рожевому папері свого власному щоденнику. — Ми спали у підвалі, тому що гатили. Нам було погано та страшно. Нам у Вербівці дають гуманітарку”. І підписала — “Даша, 8 років”.
— Ми знали приблизно, коли мають привезти хліб, — згадує Ольга. — Виходили заздалегідь, займали чергу. Людей до чотирьох сотень збиралося. І інколи стояли так по 5-6 годин. Давали по одній хлібині в руки. Інколи могло і не вистачити на когось. А одного разу під’їхали рашисти на БТР з кулеметом. Вийшли з БТР і розрядили з автоматів черги у повітря над нашими головами, спеціально лякаючи нас. Ми тоді всі затихли. Кожен думав, що то кінець.

Головне — перемогти окупантів

Ольга та її рідні розуміли, що їм, в першу чергу, треба якось прогодувати дітей. Тому коли потеплішало та настав час саджати город, то вони користувалися кожним затишшям, щоб вийти з підвалу, посадити необхідну городину та знову якнайшвидше сховатися, доки не пізно.
Війна забрала багатьох з односельчан Ольги. Когось убило снарядом, комусь через дії окупантів просто не було надано своєчасної медичної допомоги.
— Чоловік моєї троюрідної сестри Микола, що жив у мікрорайоні Лагері, загинув просто біля своєї хати, — розповідає Ольга. — Він порався на городі, коли прилетів снаряд. Його дружина і досі не може змиритися з його смертю. Бо все життя прожили разом.
Зазнав руйнувань і будинок Ольги. Внаслідок ракетних обстрілів було пошкоджено дах.

Тепер стеля тримається на додатковій металевій підпірці. Хата вимагає ремонту, але де знайти на це ресурси, Ольга поки що не знає. «Придбали підпір. Плашками стягнули перемичку. Думаємо, до літа встоїть. Ну а там як вийде», — каже вона.
Головне — перемогти окупантів, впевнена Ольга. А там вже все можна буде привести до ладу.

Коли скінчиться ця війна?
Цього ніхто нам не підкаже.
В душі згораєм ми до тла,
Бо та Росія клята, вража
Ніяк не хоче зупинити
Свою ворожою навалу.
А серце так в грудях болить
За наших хлопців, що у пеклі
У Бахмуті та у Херсоні,
Та тих, що зараз у полоні.
Шахіди луплять Харків, Київ,
І постраждав Ізюм, Ірпінь.
Та що там — всяя Україна,
Сама розруха навкруги.
Як Маріуполь розгатили,
А сіл нема — одні щіпки.
Невже тобі не надоїло?

Проблеми зі здоров’ям

Ще один дальній родич Ольги Сергій помер через відсутність належної медичної допомоги. Отримавши ще до повномасштабного вторгнення страшний діагноз, він встиг пройти перший курс хімієтерапії, але події 24 лютого перекреслили все його подальше лікування. Сергію ставало все гірше, скоро він вже не міг навіть пересуватися, аби піклуватися про себе. Раз за разом стара мати Сергія намагалася дістатися до сина, але через російські блокпости її не пропускали. Потрапила вона до Сергія тільки тоді, коли його вже ховали.
Для Ольги довготривале перебування у підвалі теж далися нелегко. Вона астматик. Їй постійно потрібні були ліки, доступу до яких вона не мала. Лікарів в селі теж вже не було, мости до інших населених пунктів були знищені. Ділилися ліками з сусідом, який також страждав на астму. Та й ті були прострочені.

Окрім того, тяжкі умови життя додали й інші проблеми зі здоров‘ям. Ольга мучилася болями, яким ніяк не могла зарадити. Знеболювальні препарати вже не допомагали, їх дія тривала від сили дві години. Кожен наступний день давався важче за попередній. Всі думки були тільки про звільнення. Вірою в ЗСУ люди лише і трималися. У своєму щоденнику Ольга згодом записала наступне: “Коли не було зв’язку і ми немовби оті сліпі кошенята, нічого не знали, але чекали і вірили в наших хлопців”.

Довгоочікуване звільнення

Коли на початку вересня село Вербівку було звільнено від російської окупації, люди не могли повірити, що це дійсно відбулося. Вони виходили зі своїх підвалів та будинків, вітаючи військовослужбовців. А хлопці з ЗСУ ходили поміж хатами, питаючи, чи не потрібна людям якась допомога. Ділилися з ними своїми пайками. Ользі та її односельчанам сильно допоміг військовий лікар ЗСУ. Він приїжджав кілька разів, консультував, давав необхідні ліки.

Збройні сили України,
Щиро дякуєм за все,
Що ви землю боронили
І не упали в грязь лицем.
Ми в вас вірили, чекали,
Що ви звільните всіх нас.
Мир нам всім подарували
У скрутний для всіх нас час.

Ніщо не змусить покинути рідну землю

Майже третина села Вербівки нині пустує. Проте Ольга і під час окупації, і після неї неухильно тримається однієї й тої самої думки — ніщо не змусить її покинути рідну землю.
— В усі ті хати, які на початку війни полишили їхні господарі, вселилися окупанти, — згадує Ольга. — Жили там і всі речі з них виносили. У мене є кум — Василь Вуткарьов. У нього діти так поїхали, а в їх домівку заселилися російські солдати. Коли він пішов до них з питанням, чого вони там хазяйнують, вони черкнули його ножем, одягли йому мішок на голову та закрили на добу в підвалі. Все з хати вивезли. Його випустили, але… В нього був інсульт після того.

На сьогодні село Вербівка потроху повертається до життя. Відновлюються мости, відкриваються магазини.

За кроком крок ми йдем до перемоги
Так і село Вербівка процвіта
Працюють магазині продуктові
Сьогодні ще відкрили одяг і взуття.

Повернення до нормального життя

Люди знову мають можливість купити ті продукти, які їм потрібні. До місцевої лікарні повертаються лікарі. Хоч є те, чого ніколи не повернути, ніколи вже не змінити.
— Пропало чимало людей у нас в селі, — зітхає Ольга. — На очах односельців окупанти вивезли двох чоловіків — Скоромоху Олега Володимировича і Нечитайло Олега Миколайовича. Їх матері ходили до російських військових, питали про своїх дітей. Але доля хлопців і досі не відома.

https://youtube.com/shorts/G08cUKrBu5o

Що зробили з тобою, моя Україно?
Серце біль крає. Росія стріляє.
І дня не проходить, щоб тихо було.
Ракети летять, і в вухах загуло.
Як постріл лунає, здригається тіло.
Не знаєш, куди та коли полетіло.
Малята страждають, старих покривило
І стільки на той світ уже повалило.
У діточок наших украли дитинство.
І юність пропала у других дітей.
А старість і зовсім зустріти не вийшло.
Бо серце – на камінь.
Від страху затихло,
Хоча іще б довго могло б і пожити.

Мій вклад для перемоги

З моменту визволення з російської окупації Ольга щодня допомагає українським військовим. Береться до всього, що в її силах — робить окопні свічки, в‘яже теплі шкарпетки. Часом засиджується за роботою до середини ночі. “Носочки для наших захисників, — пояснює Ольга. — Щоб їх ніжкам було тепленько”.

https://youtube.com/shorts/AANgMdtElpM?feature=share

Вона розуміє, що має піклуватися про тих, хто щодня ризикує своїм життям заради таких, як вона, мирних українців. Разом зі шкарпетками відправляє солдатам свої вірші та малюнки своїх онуків. Щоб хлопці на фронті знали, що про них турбуються. Що в них вірять і готові їм всіляко допомагати.
Всіма своїми силами Ольга Федорова наближає таку бажану перемогу. І вона впевнена — цей славний день вже не за горами. Адже ми все зможемо побороти. І все буде — Україна.